— Ні.
— А мій гонорар?
Вона похитала головою.
— Тільки не це…
— Чому?
— Подумайте самі. І зрозумієте. — Вона взяла сумочку. — Взагалі можете зупинитись. Ми вже приїхали.
Я завернув праворуч і загальмував. Будинку я не побачив. Липи схилялися над вулицею, вони стояли суцільною стіною, сплітаючи віти у тінисте склепіння. Вздовж тротуару тяглася огорожа вище зросту людини. Пахло травою і водою.
Полетта Уден вилізла не одразу. Прошепотіла:
— Сердитесь?
— Розчарувався.
Вона всміхнулась.
— Якщо будете розумненьким, то ми ще побалакаємо про це. Домовились?
— Я не можу вас силувати.
— Не можете, — підтвердила вона. — І не варто.
Ми домовилися на суботу; я одержав милостивий дозвіл зайти до неї додому.
Полетта вилізла з машини, я дивився їй услід. Пройшла тротуаром, відчинила хвіртку, яку майже не видно було в зелені. Ще раз махнула мені рукою, я відповів. Усміхнувся.
Ні, Полетта Уден виявилась набагато привабливішою, ніж уявляла собі Кріс. Такий милий їжачок. Кожна річ має свою ціну. І я готовий був платити.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1
Десь через дві години я нарешті второпав, про що нагадувала мені антена на даху будівлі поблизу міської автостради. В думках я знову побачив маленький автобус, що зупинився біля заправочної станції; водій схиляється над панеллю, повертає важілець, спалахує червона лампочка. «Покупців немає, — говорить у мікрофон. — Які пропозиції?»
Я підхопився з тахти і подзвонив у «Едем». На щастя, Карл ще був там.
— Маєте новини? — спитав він.
— Ще ні. Я в іншій справі. Чи важко вмонтувати в автомобіль радіотелефон?
— Ні. Щоправда, треба гроші, та коли вони є…
— Хвилинку! Отже, я можу вмонтувати в своє авто радіотелефон?
— Будь ласка, — весело відповів Карл. — Але багато з цього ви не матимете.
— Чому?
— Тому що потрібна ще центральна станція. З ким же ви будете інакше підтримувати зв'язок?
— Чи важко спорудити таку станцію?
— Насамперед потрібен передавач. Потім підсилювач, батареї, антена. Все це коштує добрячу купу грошей.
— І все?
— Ні. Ще потрібен час: за день таку штуку не склеїш. Зрештою, потрібний ще дозвіл. І чи дістанете ви його…
Я поволі підбирався до того, що хотів знати. Тепер вирішальне запитання!
— Скажіть, а варто споруджувати таку установку задля того, щоб використати її лише один раз — ну, скажімо, на одну-дві години?
Карл важко дихав у трубку.
— Дурниці, — промовив він нарешті. — В такому разі можна зарадити справі іншим способом.
— А саме?
— Найпростіше використати якусь уже діючу станцію.
— А де такі є?
— У поліції. В бундесвері. Можливо, в деяких інших державних установах.
— Більш ніде?
— Чому ж? У великих таксомоторних парках, наприклад.
Цього мені було досить.
— Карл, — сказав я, — ви золота голова!
Поклав трубку і схопив телефонну книгу.
У місті було два таксопарки з радіотелефонним зв'язком. Один з них належав акціонерному товариству «Таксі за викликом», яке мало в своєму розпорядженні понад півсотні машин середнього класу. Це було підприємство з амбіцією. Десь півроку тому воно ввело цілий ряд пільг для пасажирів, що дало значну перевагу у боротьбі з головним конкурентом — компанією «Хуке і Шпетверт», заснованою після 1945 року. Компанія мала близько сотні таксомоторів і, крім того, давала машини напрокат. Вона займалася також транзитним перевезенням пасажирів і вантажів.
«Хуке і Шпетверт» тоді подали через наше бюро позов до суду на своїх конкурентів з приводу «нечесної гри». Процес вів молодий шеф. У першій інстанції ми виграли, рішення другої ще треба чекати.
Я подивився в телефонній книзі адресу. Те, що я прочитав, не дуже здивувало мене: «Хуке і Шпетверт» розташувалися на Готенштрасе. Наскільки я пам'ятаю план міста, ця вулиця пролягала саме поблизу автостради. Отже, напевно в тій будівлі, на башті якої я сьогодні бачив антену.
Наступного ранку я поїхав до транспортної поліції — провідати старого Дьоргентіна, який добре мене знав і завжди допомагав — швидко і без тяганини.
— Ну, — підморгнув він мені, — що у вас до мене?
Я подав йому аркушик з номерами автобуса і «ситроєна».
— Хотів би знати, хто власники цих машин.
Дьоргентін пробіг очима записку, кивнув.
— Зараз?
— Якщо вам не важко…
— Важко, — сказав він і застебнув кітель. — Та для вас я зроблю, якщо ви потім дасте мені маленьку юридичну довідку.