Я розсміявся.
3
Я сів у машину і рушив до Дюссельдорфа.
Навколо поволі пропливав плоский ландшафт. На обрії вставали силуети заводів, над ними розливалася заграва мартенів. Червоно-бурі і жовто-сірчасті хмари тягнулися аж до мостів через Рейн.
Біля хмарочоса Тіссена я повернув на Кенігсалеє. Звідси їхати було не більше п'яти хвилин. Я глянув на годинник: до умовного терміну залишалось ще понад чверть години. Тоді зупинився біля поштамту, зайшов туди й зателефонував у «Едем». Відповіла реєстратура: я впізнав голос Елен.
— Це я, Лекс. Слухай, я взнав прізвище людини, котра брала напрокат «ситроєн». Його звуть Куно Наеглі, повинен мешкати у вас. Чи це так, я, звичайно, не знаю. Може, хитрий хід.
— Хвилинку, я перевірю. Як його?
— Наеглі.
— Зачекай.
Я притиснув плечем трубку до вуха, сперся на полицю і задивився на вулицю.
Кенігсалеє. Банки, палаци страхових компаній. Знову банки. Білий бетон мінився на сонці. Крізь темно-зелене листя виблискували вітрини розкішних магазинів. Далі, поблизу «Бранденбахер хоф», височів «Парк-готель». Номер на двох там коштує 160 марок за ніч. За ці гроші ви матимете телефон навіть у ванній.
У бічному крилі «Парк-готелю» розташований Клуб промисловців. Увесь цей бучний архітектурний комплекс — його власність. Члени клубу — п'ятсот найбагатших дюссельдорфців. Список членів тримають у таємниці. Щоправда, дядечко Магнус називав мені деякі прізвища. В цьому клубі 27 січня 1932 року виступав Гітлер, людина, яка за походженням, освітою та маєтком ніколи не змогла б стати його членом.
Голос Елен повернув мене до дійсності.
— Твої відомості правильні. Наеглі жив у нас. Швейцарець. Адреса, яку він назвав: Аскона, вілла Боргезе. Це тобі допоможе?
Я переклав трубку в ліву руку, правою ж притримав двері, за які смикав якийсь чоловік.
— Трошки. Аскона. Це, здасться, в кантоні Тессін, на Лаго-Маджоре. Це все?
— Ні. Ти звідки?..
— Люба, я слухаю тебе навстоячки. Що далі?
— Наеглі сьогодні знову приїхав. Оселився в триста п'ятому номері.
— Що! — заревів я. — Той самий?
Чекав я чого завгодно, тільки не цього. За моїми розрахунками Наеглі вже давно мав бути за горами, за долами. А він спокійнісінько зупинився в тому ж готелі. Щось тут не так.
— Я зараз подивлюся обидві квитанції, — запропонувала Елен. — Зачекаєш?
— Ні. Скажеш завтра ввечері. Я теж повинен тобі дещо… Хвилинку!
Я поклав трубку на поличку і розчинив двері, на ручці яких повиснув, мов розлючений бульдог, якийсь товстун.
— Збожеволіли? — гримнув на нього. — Не бачите, що я розмовляю?
— Я буду скаржитися! — заверещав він. Пика в нього була червоно-синя. Здавалось, його ось-ось грець поб'є. Попіл з сигари сипався на пальто.
— Кримінальна поліція! — ревонув я. — Службова розмова!
Хряпнув дверима, аж шибки забряжчали, схопив трубку.
— Елен? Пробач. Треба було вгамувати одного розлюченого громадянина. Якщо хтось подзвонить і питатиме Арчібальда Фосса…
— Вже питали.
— Коли?
— З півгодини тому.
Я важко зітхнув.
— І що ти відповіла?
— Дала правильний помер.
Ніби хто вилив на мене відро крижаної води.
— Елен, — простогнав я. — Ти йому назвала…
— Звичайно, — відповіла вона. — Питали дуже ввічливо і…
— Гаразд, — зітхнув я. — Що ж ти могла іншого зробити. Це я винний.
— Що трапилось?
— Розповім завтра ввечері. Зараз мушу йти. Велике спасибі. Цілую.
Розгублений, я вибрався з будки. Годину тому я сміявся над пересторогами Мебіуса. Але зараз мені було не до сміху. Зрозумів, що торкнувся осиного гнізда. Перші оси вже дзижчали навколо мене…
Хтось поплескав мене по спині. Я рвучко обернувся, готовий умить відсахнутися. Переді мною стояв товстун. Від розлюченого бульдога не лишилось і сліду. Втілення привітності й доброзичливості.
— Пробачте, — почав він, — я не думав…
— Якщо ви ще раз поплескаєте мене по спині, — вибухнув я, — щось скоїться!
Він зник.
А на вулиці сяяло сонце. Дівчата, сміючись, перебігли вулицю, і поліцай посварився на них пальцем. Я озирнувся навколо. Ніхто не звертав на мене уваги.
Одразу ж за Кенігсалеє починалося Старе місто.
За кілька хвилин я знайшов потрібний будинок. Парадне було темне і затхле. Піднявся вузькими стоптаними сходами. На першому поверсі пахло перукарнею, на третьому тхнуло сиром. Тут я і виявив на дверях табличку: «Цахойс. Комерційні поради». Що ж, можна назвати і так. Натиснув ґудзик дзвоника.