— Тисяча?
Він знову хихикнув.
— Дві?
— Дрібниці. Не хочу втручатися із своїми людьми в цю справу. Закрутиться така лемішка, що ноги не витягнеш.
— Три тисячі, — промовив я невпевнено. В мене не було ні трьох, ані двох. Навіть тисячі. Щонайбільше міг би нашкребти п'ятсот.
— Протест, — сказав гном. — Нарешті знайшов. — І знову почав дряпати олівцем. — Взагалі це вам може обійтися дешевше.
Я повернувся і знову сів.
— Чого ви хочете від мене?
Цахойс здався здивованим.
— Я? Коли вже тут хтось чогось хоче, то це ви. Хіба ні?
— Пропоную поговорити нарешті розумно. Не люблю манівців. І театр ваш мені вже набрид. Я — за відкриті карти.
Він засовався на кріслі, протер темне скельце.
— Відкриті карти, — схлипнув. — Красиві слова…
Кинув уламок олівця, зібгав журнал і жбурнув його в кошик на сміття.
— Гаразд. Поговоримо розумно.
Голос у нього ледь змінився, але тепер він говорив таким тоном, що відчувалося: гном — усе що завгодно, тільки не дурень. Переді мною сиділа людина з ясним тверезим інтелектом. Я знав таких типів. Кожен з них може бути небезпечніший, ніж десяток бандитів.
— Моя контора вже фікція. Чим я тепер займаюся, вам, мабуть, Мебіус розповів. Нормальним шляхом допомогти я вам це можу. Та хотів би, бо ви мені сподобалися. Ви кмітлива людина. Метка. На жаль, трохи мрійливий. Мені здається, що зараз захоплені одною маленькою дівчиною. Так?
— Чи має це відношення до справи?
— Тато Цахойс повинен знати, з ким мас справу. Я не терплю базік. І авантюристів.
Я спробував хоч щось розгледіти за темним скельцем. Та марно. Воно було надто темним.
— Значить, ви маєте мене за авантюриста? Приємно.
— Ні, — відповів він серйозно. — Ви не авантюрист. Та й взагалі — де починається авантюра і до вона закінчується? Знаєте, на що йдете? Гадаю, що так.
Повіка затремтіла. Мені здалося, що Цахойс посміхнувся.
— Ні, не знаєте. Навіть не уявляєте. Хоча ви, з вашого дозволу, не дурень. Щодо політики, вона мені байдужа. Допоможу вам, але незадарма. Задарма в нас нічого не робиться. П'ять тисяч — і я все організую. Або інша умова.
— Яка?
— Фассбендер збирається укласти маленьку угоду.
— Фассбендер захищає інтереси принаймні десяти фірм.
— Франція, — прошепотів він. — Метр Ноель. Це вам щось говорить?
— Ні.
Цахойс нахилився вперед, уперся грудьми в стіл.
— Цю угоду, — промимрив він, — я б охоче проглянув.
— Тоді краще п'ять тисяч.
Він хихикнув.
— Ще не вмієте облагодити дільце. Молодий, благородний, грандіозні плани в голові. Так, так… За цю угоду я навіть дещо додав би.
— Ні! — навідріз відмовився я.
Мені здалося, що його око весело підморгнуло.
— Подумайте.
Взяв папірець, надряпав на ньому щось і простягнув мені.
— Це мій телефон. Дзвоніть.
Я взяв папірець, сховав.
— Ще одне, — сказав Цахойс. — Номер дійсний лише на тиждень. Потім він зміниться. До того часу ви мусите зважитися на щось. Після цього, — він махнув рукою, — поїзд рушить, і ви спізнитеся.
4
Суботнього ранку я мав аудієнцію у Фассбендера-молодшого.
Шеф стояв біля вікна, неохайний, без піджака, застромивши руки в кишені штанів, і вивчав будинок контори по той бік вулиці. У відчиненому вікні виднілися дівочі голівки — чорняві, біляві, руді, що схилилися над друкарськими машинками. Видовище приємне, шефа воно цікавило більше, ніж моя доповідь.
Я розповів про своє відкриття у «Хуке і Шпетверт». Звичайно, виклав йому лише те, що вважав за потрібне. Бесіди з Мебіусом і Цахойсом залишив при собі. Це були приватні речі, які його не стосувалися. Тому я повідомив докладно лише про ДІБ-625, Куно Наеглі та про карту з рисками, тобто про те, що і досі лишалося невідомим для прокуратури і кримінальної поліції. Сподівався на щиру подяку. Та й на склянку портвейну.
— Дом? — перепитав Фассбендер. — Ви щойно згадали Дом?
Здивований, він обернувся, обличчя в нього було трохи розгублене. Я підтвердив, що говорив саме про Дом. Він глибоко зітхнув і зачинив вікно. Жалюзі безшумно ковзнули вниз.
Несподівано стривожившись і спохмурнівши, він кілька разів пробіг з кутка в куток. Щось йому не сподобалося в моїй доповіді, тому я зрозумів, що марно розраховував і на подяку, і на портвейн. Нарешті він упав на стілець за письмовим столом, не виймаючи руки з кишень, засунув ногою шухляду і закусив нижню губу.
— «Хуке і Шпетверт» — наші клієнти. Ви це знаєте?