Він підсунув мені склянку. Глянув трохи іронічно.
— Іноді я помиляюсь. Моя дружина…
— Є відомості про неї?
Фелікс кивнув.
— З тим американцем нічого не вигоріло. Дотягнув її лише до Лаго-Маджоре. Тепер вона засіла в Локарно і не знає, що робити далі.
Я поставив склянку.
— Лаго-Маджоре? Ви дещо мені нагадали? Зараз повернуся.
Я сповз із табурета, прочвалав у фіолетовому сяйві, штовхнув Буллі, який зазирав крізь двері в зал, і опинився в холі.
Тут панувала звичайна ділова метушня. До під'їзду раз у раз підкочували автомобілі, приватні і таксі Хряпали дверцята: сито і глухо у великих авто, тонко, брязкотливо — в дешевих. Обертові двері вихлюпували на вулицю готельну обслугу і знову всмоктували її. Росли гори пакунків, валізок, чемоданів. Усім диригував поважний портьє, який не забував при цьому поблажливо приймати чайові.
В реєстратурі було повно роботи. Я проштовхався до віконечка Елен, надряпав на бланку замовлення: «Наеглі» і простягнув їй. Вона зиркнула на дошку з ключами від номерів, потім на адміністратора і голосно сказала:
— Дама чекатиме вас у зимовому саду. Хвилин через десять.
Я вибрався з гомінкої, схвильованої юрби і піднявся сходами. Червоний плюш на мармурі. Шовкові шпалери. Двері оббиті шкірою. «Едем» — другий за багатством готель у місті; в ньому поєднувалися зручність з майже музейними розкошами, що завжди нагадувало мені виставку старовини.
В саду куняла на лаві якась леді. Цокав годинник. Рослини стомлено похилились. Я кинувся в крісло, простягнув ноги і став чекати. Рівно за десять хвилин прийшла Елен.
— Ти взяв собі за звичку відривати мене від роботи саме тоді, коли в мене обмаль часу. Давай швидше. За десять хвилин я мушу знову бути внизу. Ти одержав мою записку?
— Бог тобі заплатить за це. Що чути про Наеглі?
— Це той самий, що зупинився у нас минулого тижня. Звичайний чоловік, трохи скидається на страхового агента.
— Де він зараз?
— У себе в номері. Навіщо він тобі?
— Охоче б подивився на нього.
— Тоді поспішай: завтра вранці він їде.
— Справді?
— Щойно зажадав рахунок. Хоче одержати його неодмінно сьогодні.
Літня леді підвела повіки, стомлено глянула на нас і знову заснула. З ресторану долинали приглушені звуки скрипок і віолончелі.
— Дивно, — сказав я, розмірковуючи, чому це Наеглі знову оселився в «Едемі». Звичка? Сумнівно, адже «Едем» дорогуватий. Значить, були інші причини, вони-бо й цікавили мене. Заради Поллі.
— Занеси йому нагору рахунок, — запропонувала Елен, — і побачиш.
Я оглянув себе.
— Хіба у вас розносять рахунки в смокінгах?
— Шкода, що ти сьогодні не у фраці.
У мене сяйнула думка.
— За чверть години у Франка перерва. Ти можеш за цей час підготувати рахунок?
— Лексе! — попередила вона. — Не підведи мене… Та гаразд, адже я сама це придумала.
— Я буду найкращим з оберкельнерів, що будь-коли подавали у «Едемі» рахунок, — запевнив я.
Та Елен поставилася до цієї заяви скептично.
Через п'ятнадцять хвилин ми з Франком замкнулися у душовій.
— Ти завжди був трохи божевільний, — бурчав Франк. — Але те, що вигадав зараз…
Франк на півголови вищий за мене. Штани були великі. Так не годиться: оберкельнер в «Едемі» не повинен наступати на свої холоші. Я відімкнув двері і вистромив голову. В коридорі патрулювала Елен.
— Англійські шпильки! — прошепотів я. Вона кивнула і зникла.
Сорочка пасувала, галстук-метелик теж. Але піджак знов-таки був завеликий.
— Нічого не вийде, — заявив Франк, стоячи в трусах і критично спостерігаючи мене. — Ти скидаєшся на опудало.
Я подивився у дзеркало. Так, я нагадував підлітка, що примірює батечків фрак. Франк потягнувся за піджаком.
— Віддай. То дурниці.
Постукали.
— Можна? — прошепотіла за дверима Елен.
— Хвилиночку! — озвався я, заштовхуючи Франка в кабіну. В трусах він виглядав надзвичайно нефотогенічно.
Елен принесла повну жменю шпильок. Заходилася припасовувати штани та піджак, промовляючи щось про незграбність чоловіків. За якихось дві хвилини я був готовий. Елен повернула мене туди-сюди і залишилась задоволеною.
— Але не дуже смикайся: шпильки не витримають.
Франк висунувся з кабіни.
— Не барися! — захнюпав він. — Я ж не можу грати в трусах. Лексе, якщо ти мені друг…
— Замовкни! — наказав я. — Елен, де рахунок?
Вона подала мені папірець, і я помахав ним. Але чогось бракувало: це помітили всі.