Баум і його напарник провели обшук абияк: не відчинили жодної шафи, балкон теж їх не зацікавив. І я збагнув, що до чого.
— Відомо вже, хто його викрав? — спитав я Баума.
— Зовсім ні. Бачили лише автобус «фольксваген». Та чи має він якесь відношення до справи… — здвигнув він плечима.
— «Фольксваген!» — здригнувся я. — О котрій годині?
— Десь близько першої. В ньому було двоє.
Жахливе припущення переросло в упевненість. Я враз зрозумів усе. Уден не втік, його вкрали. А це означає… Перелякано глянув на Поллі. Побачив, що вона теж зрозуміла, бо смертельно зблідла.
— Тато! — скрикнула. І замовкла.
Баум прикидався байдужим.
— Гм, — пробурмотів він, — не можу збагнути, як чиновник…
— Що ти годен зрозуміти? — гнівно вигукнув я.
І розповів усю історію, що почалася минулої суботи на Другій Північній і закінчилася червонопиким, котрий нокаутував мене ударом у підборіддя. Баум кілька разів намагався мене перервати, та зрештою облишив ті спроби. Його супутник тримав у руках маленький блокнотик, бавився ним і ввічливо слухав. Іноді поглядав на Поллі. Обличчя в неї трохи порожевіло, але вигляд вона мала жалюгідний.
— Так, багато ти тут набалакав, — сказав Баум, коли я скінчив. Здавалось, він анітрохи не здивувався. — Ліпше було б, якби прийшов до нас раніше. Після того, коли все скоїться, завжди доводиться вислуховувати всякі дивні історії. — Він зітхнув. — Але ми все одно перевіримо, і ти ще почуєш про нас.
Поліцейський сховав блокнота. Попрощалися. Я провів їх до дверей, Поллі залишилась у кімнаті.
— Я б тобі порадив, — сказав мені Баум, — тримати язика за зубами. «Хуке і Шпетверт» — мільйонери. Якщо вони доведуть своє алібі, вскочиш у халепу. Наклеп і таке інше…
Він відвернувся і почав уважно роздивлятися шпалери. Його супутник прошепотів мені на вухо:
— Старий Шпетверт на «ти» з половиною правління християнсько-демократичної партії. — І голосно: — Ну, бувайте!
Баум втратив цікавість до шпалерів, вони пішли. Я замкнув двері.
Поллі сперлася на підвіконня, вчепилася пальцем у гардину. Я погасив світло, теж підійшов до вікна і подивився униз, на вулицю. За мить з під'їзду вийшли Баум з супутником. Сміялися. Сміючись, посідали в «мерседес». Загув мотор. Я дивився вслід машині доти, доки стоп-сигнали не зникли в темряві.
Поллі притисла лоб до шибки. Очі її мерехтіли. То була вода, а не лід.
— Лексе, — прошепотіла вона. — Що вони зроблять з татом?
Я і сам запитував себе про це. Та знаходив тільки одну відповідь.
— Твій батько, мабуть, знає дещо, небезпечне для них. Вони й украли його, щоб мовчав. Бояться.
Дівчина повернулася обличчям до мене.
— І вони примусять його мовчати?
Я похитав головою.
— Якби вони тільки цього бажали, зробили б простіше. Адже чимало людей померли у слідчій в'язниці. Це дешевше для таких, як Наеглі. Зрештою, не привертає такої уваги, як втеча.
— Ти справді маєш іще надію?
— Так.
— І що робитимеш?
— До ранку неодмінно щось придумаю. Може і Баум про щось дізнається.
Я витяг з кишені пуделька і простягнув їй.
— Подобається?
Несподівано ми перейшли на «ти». Це сталося якось само по собі. Поллі глянула на іграшку, спробувала всміхнутися.
— Ох, Лексе, чим усе це закінчиться?
Я раптом згадав простеньку мелодію. «Ніч літнього сонцестояння»… Взяв Поллі за плечі, притягнув її до себе. Крізь сукню відчував її тіло.
— Ні, — сказала вона. — Будь розсудливим, Лексе…
У вікно великими чорними очима зазирала ніч.
Коли я за чверть години повернувся додому, побачив на столі пакуночок. Недовірливо оглянув його. Великими друкованими літерами було написано: «Через посильного» і «Особисто для доктора Тердонка». Зворотня адреса не зазначена.
Підніс пакунок до вуха, потрусив. Всередині щось калаталося. Трохи повагавшись, розрізав мотузку, обережно розгорнув папір. Випала вузенька картонна коробочка. Відкрив її. В ній лежав малесенький фотоапарат. Дорогий, зовсім новий. Похитав головою і поклав його на стіл. Дивно…
Потім уважно оглянув коробочку. На дні знайшов згорнутий аркуш паперу: сторінка, видерта з якогось ілюстрованого журналу. Розгорнув її, з неї випав на килим інший папірець.
Проглянув журнальну сторінку. Там був великий кросворд. Почав потроху здогадуватися.
Нахилився, узяв інший папірець. Цей був з якоїсь книги. Дивний текст. Йшлося про заборонену кімнату, про золотий ключик і дівчину, що у відсутність короля увійшла до цієї кімнати. І побачила щось жахливе… На цьому текст обривався.