— Ти бач, — бурмотів він, — ця штука грає на різні голоси. Тільки натисни…
За матовим склом промайнула постать Клер.
— Чи знаєте ви пана Кістенмахера? — звернувся я до Еміля.
Той кивнув.
— Він мешкає на другому поверсі праворуч, так?
— На четвертому. Середні двері.
Ні, балакучим його не назвеш. Я замовив два коньяки.
— Здається, кличуть його Лотар?
Еміль налив мені коньяку. Собі налив з іншої пляшки.
— Може й так, — відповів.
Старий, тримаючись рукою за стіну, прошкандибав до туалету.
— Друзі кличуть його Льокі.
Він узяв склянку.
— Будьмо!
— Будьмо!
Випили. Поставили склянки.
— Вип'ємо ще? — запропонував я.
— Не турбуйтеся, — сказав він. — Однак від мене нічого не дізнаєтеся. По-перше, я сам нічого не знаю, по-друге, Льокі — мій постійний гість. — Він примружив очі. — Ви з кримінальної поліції?
— Хіба я скидаюся на поліцая?
Я витяг квиток яхт-клубу, — нічого ліпшого в мене не було під рукою, — помахав ним перед його очима.
— Преса! Давайте-но укладемо джентльменську угоду!
Він кинув склянки до мийниці і презирливо глянув на мене.
— Відколи це яхт-клуби почали видавати газети?
Кілька секунд ми мовчки вивчали один одного. В нього було кругле дитяче обличчя з повними мокрими губами. Над товстими щоками ховалися невеличкі очі — очі дуже тямущої людини. Тому я облишив гру в піжмурки.
— Чи знаєте ви, — сказав я, — що Льокі — старий нацист?
Він кивнув.
— Той також. — І махнув рукою в бік туалету. — По війні засуджений у Польщі до страти, а зараз пропиває свою будівельну контору. Що ж, може. Бо його п'ятдесят іноземних робітників за день приносять більше, ніж я заробляю за тиждень.
— А Льокі?
— Спочатку польовий жандарм, після того в СС, потім в СД. Два тижні перебував під слідством. Але його витяг звідти один відомий адвокат. Мовляв, виконував лише накази начальства, та й доказів виявилося малувато — от і викрутивсь.
— А хто адвокат?
— Про нього всі газети писали. Доктор Фассбендер.
— О!
Я був приголомшений. Еміль витяг пляшку з трьома зірочками і налив мою склянку по вінця.
— Вип'ємо-но за вашу наївність, — запропонував він, — та побалакаємо про щось інше. Не хочу встрявати в халепу. Зрозуміло?
Музичний автомат захрипів. Перевальцем він попрямував до нього, вкинув кілька монет, натиснув кілька кнопок. Полинули дивні звуки: верещала циркулярна пилка, падали і розбивалися тарілки, важкий молот гупав у залізо. Товстун захоплено слухав.
— Модерний джаз! — хрюкнув він. — Здорово, га?
— Ви боїтесь Льокі? — запитав я.
Еміль повернувся за стойку, похмуро заходився розставляти у ряди келихи, склянки та чарки. На тлі полиць, заставлених сотнями жовтих, білих, блакитних, червоних та зелених пляшок, його лиса голова скидалася на велику більярдну кулю.
— Додержуюсь нейтралітету! — пробурмотів він. — Як хазяїн пивнички, не можу мати якоїсь точки зору. Тільки оцю! — Він поплескав по касі. — І вона завжди вірна.
Я двигонув склянкою по стойці, нагадуючи йому, що вона пуста.
— А яка точка зору в Льокі?
— Льокі, — відповів він, смокчучи сигару, — лише статист. — Кинув блискавичний погляд у бік туалету. — Іноді приходить тут один, і Льокі перед ним стає струнко. Такий білявий здоровань, зухвалий, з пикою зголоднілого художника. Здається, працює у якійсь детективній конторі. Вони кличуть його Оссі Нібелунг…
— Маєте на увазі Оскара Сметса? — здивовано спитав я.
— Бач! — відгукнувся Еміль. — Ви й самі добре обізнані.
Вулицею у дощі пропливала автомашина, по шибках великих вікон стікали струмки. У пляшках палахкотіли жовті, блакитні, зелені іскри. Над столиками висіли абажури: червоні з білими плямами, вони нагадували мухомори. Безшумні руки музичного автомата поклали на диск нову пластинку — «Я співаю під дощем»…
Товстун витяг сигару з рота, він щось підраховував на папірці.
— Коли Сметс тут був востаннє? — спитав я. — Мабуть, у суботу?
Еміль невдоволено глянув на мене. Перепитав:
— Вчора?.. Так, був.
Раптом його погляд став настороженим. Я швидко озирнувся. За матовим склом на мить виникли та щезли силуети Клер і червонопикого. Проте йшли вони не на вулицю.
— Що там, праворуч?
— Двір.
Я тихенько прочинив двері, але то була зайва обережність: Клер та Льокі вже перетинали двір. В руці червонопикий тримав низку ключів.
По той бік двору тягнувся ряд гаражів. Вони зупинилися біля крайнього. Льокі відімкнув замок, Клер відхилила двері, потім обидва зникли у гаражі. На жаль, гараж знаходився під дуже гострим кутом від мене, і я не міг бачити, що там робиться. Піти за ними боявся: вони щохвилини могли вийти.