Жбурнув трубку. Трохи подумав, і знову набрав номер. Мені пощастило: до телефону підійшла Кріс.
— Сестричко! — сказав я. — Твоя пропозиція ще має силу? Або ж ти мстива?
— Тебе скривдили?
— М-мм…
Вона засміялася.
— Гаразд, — сказала зрештою. — Сьогодні вибачаю тобі. Як виняток.
— Дуже люб'язно.
— Диви не помилися. Сьогодні я привітна з тобою тому, що мушу. Уявляєш собі: тут сидять понад чотири століття укупі і гомонять про свої справи. А що робити моїм двадцяти чотирьом веснам з цією половиною тисячоліття?
— Плюнь на них! Пропоную свої двадцять дев'ять взамін.
— Згода. Прийду.
На Кріс можна звіритися. Точно за десять хвилин біля дверей мого будинку замекав сигнал її «ягуара».
— Куди?
— До «Ротарі-клубу».
— Божевільний! Я ж не одягнена.
— Я теж. Облиш. Обійдеться.
Машина безшумно лине крізь місто, що гуркоче, кричить, виблискує тисячма вогнями і купається у дощі. З напіврозчинених дверей ресторанів вилітають уривки музики. Підморгують світлофори, в обличчя кидаються реклами. Повз нас проносяться машини, на перехрестях несамовито дзвонять трамваї. Злива світла, навала шуму. Та за всім цим — порожнеча…
— Хто ж вони, оті чотири століття? — питаю, зацікавлений.
Кріс починає лічити:
— Дедді, Фассбендер-старший, якийсь статс-секретар, товста пика від «Шнайдера»… Двоє плішивих з якогось інституту. Та юрисконсульт з «Райнфінанц».
Озираюся. Яскраво-зелений «фольксваген» будь-що намагається не відстати від «ягуара».
— А що воно таке «Райнфінанц»?
— Рейнсько-вестфальське кредитне та фінансове товариство. Фірма з обмеженою відповідальністю. Дедді в ній комерційний директор. Чудова фірмочка!
— Нова?
— Древня, як світ. Але дедді неохоче розмовляє про її справи.
— Чом це?
— Ха! Як би тобі пояснити, дитинко? Фірма невеличка: всього-на-всього маленьке бюро. Але безмежно впливова.
Перед очима спалахує жовте світло, потім червоне. Кріс хоче загальмувати.
— Давай газу! — кажу швидко.
— Ти збожеволів!
— Газ!!
Кріс з усією силою тисне на педаль. «Ягуар» прожогом перестрибує перехрестя.
Озираюся. Яскраво-зелений «фольксваген» стоїть на переході, затертий іншими машинами. До нього поспішає поліцай. Я посміхаюся.
— Якщо занотували мій номер, то вийдуть неприємності, — бурчить Кріс. — Що це за дурні витівки?
— Потім поясню, — кажу. — Повертай праворуч, потім поїдемо назад.
Так вона і робить. За кілька хвилин ми вже перед громадою «Гранд-готелю». Настає відповідальний момент у житті. «Ротарі-клуб» міститься на п'ятому поверсі. Простим смертним там робити нічого; навіть тих, кого запрошували, пускали лише у ресторан. Сподіваюсь, що разом з Кріс проліземо хоч туди: адже дядечко Магнус — член клубу. Отже, вперед!
Метр зігнувся підлабузницьки, він весь співчуття.
— Жодного вільного столика, — каже трагічно і викручує собі руки, немов мокру носову хустку. — Можливо, за півгодинки. Якщо добродії зволіють почекати у барі, то я попереджу…
Швиденько розглядаюсь навколо.
Єдваб, срібло. Благоговійна храмова тиша, чути лише легкий гомін. Шефа тут немає, так само, як і Поллі.
— Що ж, ходім до бару, — кажу, їдемо ліфтом униз.
Напівтемрява. Музика. Дзенькіт келихів. Гудіння вентиляторів. Солодкуватий аромат сигарет.
На скляному майданчику, підсвіченому прожекторами, — з десяток пар. Дриґають руками і ногами, сіпаються, немов хтось смикає, за невидимі мотузочки, втупившись перед собою незрячими очима. Це твіст, модний варіант хвороби святого Вітта. Впадає в око одна пара — танцюють так, що приємно дивитись. Бармен схвально киває, поглядаючи на них. Я ж — ні. Бо то Поллі та Фассбендер-молодший. Поллі, здається, почуває себе чудово. Зелена сукня вигідно відтіняє темну гривку. Видно, зовсім забула про те, що обіцяла бути о дев'ятій.
До пас поспішає старший кельнер. Пізнає Кріс, кланяється ще раз — удвічі нижче.
— Столик, панове?
Що й казати: з Кріс непогано відвідувати громадські заклади. Маємо чудові місця. Поллі нас ще не помітила. Вона танцює. Час від часу посміхається до партнера, відкидає назад волосся; вола схожа на язичок полум'я, зелений, неспокійний. Горе метелику, який налетить на це полум'я…
Я вкрай розчарований. Невже Поллі більш мене не потребує? Ось вона глянула на годинника, щось сказала. Парт-пер посміхнувся і кивнув. Музика обривається, спалахує світло. Шеф дякує своїй дамі, вони наближаються до нас. Ще мить — і Поллі помічає мене: її очі стають великими, темнішають. Вона хоче забрати руку у Фассбендера — і помічає Кріс. Завмирає на місці, посмішка згасає.