Цього разу відповідь на виклик надійшла негайно:
„Стеніславе, ти?“
„Так, я.“
„Якщо надумав вибачатися, то не варто. Я не мала дитина… Ні, стривай! Я відчуваю твоє хвилювання. Що сталося?“
Флавіанові думки йшли повільно через різницю в часі, але були чіткі та ясні, без найменших ознак сонної сплутаності. А між тим, за Стеновими розрахунками, зараз в Ібрії було близько півночі.
„Так, дещо сталося,“ — відповів він. — „Ти можеш зайти?“
„Гаразд. Зажди трохи, я вдягнуся.“
„Добре, чекаю,“ — сказав Стен.
Він перервав зв’язок і відступив від порталу. Аліса запитливо глянула на нього:
— Ти викликав пана Стоїчкова?
— Поки тільки Флавіана. Передовсім треба перенести нашу сплячу красуню в безпечніше місце.
Аліса підійшла до Маріки, розправила її коротеньку спідничку, потім схилилася на нею з явним наміром поцілувати, але вчасно похопилася і просто погладила її розкішне золотаве волосся.
— Зараз вона мов янголятко. Така юна, чарівна й невинна… З нею точно все гаразд?
— Не турбуйся. Годин за вісім або дев’ять вона прокинеться й почуватиметься чудово. Часом я сам насилаю на себе такі чари, коли треба гарно виспатися. — Лише зараз Стен звернув увагу, що в цій напруженій ситуації вони цілком природно й невимушено перейшли на дружнє „ти“. — От що, Алісо. Приведи-но сюди сера Генрі. Боюсь, мені вже не вдасться відтягти знайомство з ним.
— Я саме збиралася це запропонувати, — сказала вона. — Мабуть, дядько вже хвилюється.
— Підготуй його до того, що він мусить покинути Норвік. І, мабуть, назавжди. Розумію, це буде важко.
— Ще б пак…
Щойно Аліса залишила кімнату, як Стен відчув, що до порталу намагається під’єднатися інший портал. Він дав на це дозвіл, а за кілька секунд з шафи вийшов Флавіан. Ібрійський король був одягнений похапцем, руде волосся стирчало на всі боки, але на його обличчі Стен не помітив жодних слідів сну.
— Що трапилося, Стеніславе? — запитав він. — Сподіваюся, ти не марно… Отче Небесний! Що це з Марікою?
— Все нормально. Вона просто спить.
— В одязі?
Стен стисло, але вичерпно розповів, що сталося. Флавіан вислухав його уважно, не перебиваючи, потім поставив кілька запитань, дещо уточнив і врешті виніс свій вердикт:
— Ти правильно вчинив. Маріка — справжнє чортеня. Її треба забрати звідси.
— Тому я найперше викликав тебе. Пам’ятаю, ти пропонував оселити Маріку, її батька й Алісу в своєму Флорешті. Гадаю, так буде надійніше, ніж у тітки Зарени… Гм. Якщо ти, звичайно, не передумав.
— Ні, не передумав, — відповів Флавіан. — Хоч ви зі Стоїчковим обійшлися зі мною по-свинськи, своїх слів я назад не беру.
— Флавіане, зрозумій…
— Я розумію, Стеніславе. У мене був час про це подумати, і я думав — спершу сам, потім радився з сестрою, потім знову думав сам… так і не зміг заснути. — Він зітхнув. — Мушу визнати, що на твоєму місці вчинив би так само. Хоча це мене мало втішає. Я стільки років мріяв про Маріку, лише про неї, не звертав уваги на інших дівчат… Але годі сентиментів. Я готовий прийняти Маріку та її рідних. У Флорешті про них подбають. А що далі?
— Влаштуємо Послідовникам пастку. Спробуємо захопити бодай одного живцем.
— Гарна думка, — схвалив Флавіан. — Тільки тоді нам знадобиться підмога.
— Певно, що знадобиться. Викличемо всіх членів Ради, а в разі потреби залучимо до справи ще з десяток надійних, гідних довіри людей…
Стен зробив паузу. Якраз цієї миті він уловив слабку думку від Аліси. Вона повідомляла, що вони з сером Генрі вже готові йти до нього. Він попросив зачекати ще хвилину, а потім приходити.
— Отже, так, — квапливо продовжив Стен. — Зараз тут буде Марічин батько. Я б дуже хотів, щоб при нашій зустрічі було якомога менше людей.
— Розумію тебе, — сказав Флавіан і підійшов до ліжка, де лежала Маріка.
Він легко підняв її і, як на Стенів погляд, надто вже міцно пригорнув до себе. Маріка щось промимрила вві сні, зручніше влаштувалася на Флавіанових руках і затихла.
— Не впустиш? — занепокоєно спитав Стен.
— Та тут нічого впускати, — з удаваною недбалістю відповів Флавіан.
— От і добре. Віднеси її до Флорешті й зачекай там, я тебе покличу. А тим часом розбуди Стоїчкова й решту наших. Нехай вони будуть готові.
— Так і зроблю.
З Марікою на руках Флавіан ввійшов у шафу, ступив під золоту арку й розчинився в білій імлі. А секунд за десять почувся стукіт у вхідні двері.
— Можна? — пролунав приглушений голос Аліси.
— Так, — сказав Стен.