Маріка сиділа за столом і переглядала свіжі випуски медичних журналів. Передовсім її увагу привертали статті з онколоґії. Що більше вона дізнавалася про природу раку, то успішнішою була її боротьба з батьковою хворобою. Дарма що Марічині методи були далекі від традиційних, розуміння перебігу патолоґічних процесів в орґанізмі дозволяли їй ефективніше застосовувати свої чаклунські здібності, спрямовувати їх у потрібне русло. Маріка боролася з хворобою довго й наполегливо, не раз заходила в безвихідь і впадала у відчай, проте здаватися не збиралася. Нарешті їй вдалося істотно вповільнити розвиток хвороби, потім — зупинити зростання пухлини й поширення метастазів, а зовсім нещодавно, три тижні тому, в цій невидимій війні настав злам, і Маріка, образно кажучи, від оборони перейшла в наступ — повільний, але невпинний. Вона ще не сповістила про свої останні успіхи батька й Алісу, вирішивши дочекатися відчутніших результатів, ніж незначне зменшення пухлини. Проте Маріка була певна, що тепер стоїть на правильному шляху і батькове зцілення — лише справа часу. Того самого часу, з яким могли виникнути проблеми…
Могли — але не виникнуть.
„Ну ні, Стене,“ — подумала вона. — „Дзуськи тобі! Хочеш їхати в той дурний Златовар — то й їдь собі. А я лишуся вдома. Думай про це що завгодно, мені начхати…“
Аліса, лежачи на канапі, читала рукописний фоліант за назвою „Хроніки царювання Ладомира Великого“, який узяла в Марічиному кабінеті під час своїх останніх відвідин Мишковара. Таким чином вона вбивала одразу двох зайців — вивчала історію світу Конорів, а заразом поглиблювала свої знання слованської мови. Аліса мала гарну пам’ять, абсолютний музичний слух і гострий, проникливий розум, що частково компенсувало її вроджені лінощі та нездоланну схильність до байдикування. За короткий час і без надмірних зусиль, спілкуючись з однією лише Марікою, вона опанувала розмовну слованську в обсязі, достатньому для повсякденного вжитку, а її південногальська вимова була просто бездоганна, ніби вона народилася й зросла в Мишковичі. Маріка по-доброму заздрила успіхам кузини, згадуючи, як сама в поті чола вивчала анґлійську, навіть мусила була вдатися до небажаного засобу, як самогіпноз. Певна річ, анґлійська мова набагато складніша від слованської, а проте…
Аліса ніби підслухала її думки. Вона відклала „Хроніки“ вбік, прибрала з обличчя довге пасмо свого лискучого чорного волосся, по-котячому позіхнула, зблиснувши двома рівними рядами білих, як перлини, зубів і сказала:
— Але ж і складна у вас мова! Всі ці відмінки, роди, чергування голосних, сам чорт спіткнеться. А словотворення — це справжній жах!
Маріка всміхнулася й подумала, що насправді немає простих і складних мов, а є рідні та чужоземні.
— Я ж попереджала, що цю книжку важко читати, — зауважила вона. — Аж надто кучеряво написана.
— Зате цікава. Цей Ладомир був не в тім’я битий.
Маріка стенула плечима.
— Ще б пак! Він був найвидатнішим з імператорів. Час його правління називають золотою добою Імперії.
Аліса сіла, підтягнувши до себе ноги в щільних сірих штанях, і обхопила коліна руками.
— А як гадаєш, — запитала вона, — якщо твій брат стане імператором, нащадки назвуть його Стеніславом Великим?
— Ні, не назвуть, — впевнено відповіла Маріка.
— Чому?
— Бо він не стане імператором. От королем Галосагу — інша річ. Цілком можливо, що потім його назвуть великим королем. Але імператором Стена не оберуть. Він молодий, до того ж надто впливовий, могутній і популярний.
Аліса голосно видихнула й закотила очі.
— Оцей твій залізний арґумент мене просто вбиває. Гаразд, щодо молодості я ще погоджуся. Але впливовість, могутність, популярність… Цього я ніяк не второпаю!
Маріка промовчала. Вона не могла добрати потрібних слів, щоб пояснити такі очевидні речі. Тут на допомогу їй прийшов сер Генрі:
— Це елементарно, Алісо. Причина такої дивної для тебе ситуації криється в політичному устрої Імперії та в наявному в ній балансі сил. Імператор має бути доволі авторитетним, щоб забезпечити єдність держави, але не занадто впливовим — бо інакше рівновага між окремими князівствами та центральною владою порушиться на користь останньої. Більшість князів не зацікавлені в обмеженні своєї самостійності, тому не оберуть на престол людину, яка завдяки своїй впливовості становитиме загрозу їх повновладдю на місцях.
В Аліси був такий вигляд, ніби їй щойно відкрили Америку.
— То он воно що! Тепер ясно.