— Що за люди? — схвильовано спитала Маріка, її голос зрадливо тремтів.
Кейт мовчав довго, і вона вже вирішила, що він не відповість.
Проте Кейт відповів. Він заговорив тихо, майже пошепки, ніби боявся, що їх можуть підслухати:
— Ці люди хочуть знати, звідки ти така взялася. Це дуже допитливі люди. І дуже впливові. Вони ще не знають, де твоя батьківщина, але скоро можуть з’ясувати. Це не пуста погроза — це констатація факту.
Після деяких вагань Маріка сіла поруч із Кейтом. Вона вчинила так через те, що ноги тримали її не дуже впевнено, а в усьому тілі відчувалася слабкість. Їй було страшно. І зовсім не тому, що її історія з вигаданими родичами в сербському Нові-Саді виявилася такою вразливою. Маріка розуміла, що рано чи пізно чиновники імміґраційної служби зацікавляться нею, і їх не задовольнить та нехитра казочка, яку сер Генрі згодував своїм знайомим, включно з начальником місцевої поліції. Але представників закону вона не боялася: зрештою, замість старої казочки завжди можна вигадати нову. Та й що, власне, їй можуть зробити? Аж нічого! У крайньому разі доведеться поморочитися з отримання дозволу на проживання, а тим часом сер Генрі офіційно вдочерить її. До речі, він уже захопився цією ідеєю.
А от досить прозорий натяк Кейта на події тридцятирічної давнини не на жарт перелякав Маріку. Надто вже близько він підібрався до правди — до тієї правди, яка навіть у кошмарному сні не приверзеться жодному поліцейському…
І ще згадка про якихось інших людей. Дуже впливових і дуже допитливих — небезпечне поєднання. „Звідки ти така взялася…“ Саме що така. Маріка вловила цей, здавалося б незначний, нюанс у поставленому питанні: не просто „звідки ти“, а „звідки ти така“…
Кейт сидів, опустивши погляд, і уникав дивитися на Маріку.
— Розкажи мені про цих людей, — трохи заспокоївшись, попросила вона. — Хто вони? Що їм від мене треба?
— Я… не можу… — глухо відповів Кейт, і далі дивлячись собі під ноги. — Не можу сказати…
— Чому? Невже не довіряєш мені? — Маріка поклала руку йому на плече і з притиском мовила: — Якщо ти справді кохаєш мене, то мусиш мені довіряти.
Кейт нарешті підвів голову, гостро поглянув на неї й сумовито посміхнувся.
— Ну от! Тепер уже ти заговорила про кохання, — сказав він з гіркотою. — Кілька хвилин тому ти й чути про це не хотіла, а коли припекло… Що ж це виходить — мені дозволено кохати тебе тільки тоді, коли це тобі вигідно?
— Я зовсім не це мала на увазі, Кейте. Я лише хотіла сказати…
— Знаю, що ти хотіла сказати. Глибина і щирість почуттів визначають ступінь довіри до людини. Але в такому разі довіра має бути взаємною… як, власне, й почуття. Не будемо чіпати кохання, візьмемо нашу дружбу — сподіваюсь, принаймні вона взаємна. Отже, ти маєш довіряти мені так само, як і я тобі. Ти вимагаєш від мене цілковитої довіри, а раз так, то… — Кейт на мить замовк, збираючись на рішучості. — Покажи, наскільки ти сама довіряєш мені. Для початку, чи можеш сказати чисту правду про себе: хто ти і звідки?
Кейтова лоґіка була бездоганна. Маріка навіть розгубилася. І від розгубленості бовкнула перше, що спало їй на думку:
— А чому це я маю починати? Почни ти. Зрештою, ти ж чоловік.
Кейт зміряв її довгим поглядом.
— По-перше, — повільно мовив він, — я вже почав. Тепер твоя черга. А по-друге, ти знаєш, хто я і звідки, де живу, де народився, де навчався, хто мої батьки… Ну то що?
Маріка мовчала. Вона й далі не могла знайти найменшої вади в Кейтових арґументах. Звісно, можна було б заперечити, що він знає (або ж здогадується) про такі речі, про які звичайна людина знати ніяк не може. Але Кейт уже ясно дав їй зрозуміти, що він не зовсім звичайна людина.
Так і не дочекавшись відповіді, Кейт підвівся з канапи і знову підійшов до дзеркала. Пальцями правої руки він у потрібному місці доторкнувся до зовнішнього боку рами, почулося тихе клацання потайного замка, і дзеркало відхилилося.
Затамувавши подих, Маріка стежила за Кейтовими діями. А він, навіть не озирнувшись, дістав із кишені маленький ліхтарик, увімкнув його і ввійшов досередини. Незабаром почулися його обережні кроки по сходах, потім — скрипіння дверей на старих, погано змащених завісах.
Маріці дуже хотілося знати, що він замислив. Її так і поривало піти слідом за ним, проте вона стрималася. Маріка розуміла, що саме на це Кейт розраховує, і не збиралася підігравати йому. Вона твердо вирішила, що не рушить з місця і спокійно чекатиме на його повернення.