— А в тебе залізні нерви, Кейте.
— Аж ніяк, — похитав він головою. — Просто я був надто наляканий, щоб нервувати.
Джейн кволо всміхнулася:
— А я так злякалася, що геть втратила розум. Коли прокинулась і побачила того типа, мене наче паралізувало.
— Воно й на краще, — зауважив Кейт. — Якби ми обоє стали діяти, то тільки б завадили одне одному.
— Може, й так… Дай ще раз, — вона взяла сигарету, затяглася й одразу повернула її. — Це жорстокий світ.
— Це середньовічний світ, — уточнив Кейт. — Він жорстокий за визначенням.
— Але він простіший, ніж наш. І люди тут простіші. Щиріші, відвертіші — і чесніші. Адже сотник знав, що післязавтра… тобто вже завтра ми відпливаємо до Ібрії. Він міг промовчати про винагороду, а після нашого від’їзду спокійнісінько забрати її собі. Я розумію, що Котятко чоловік не бідний, ще й військовий командир — сотник, капітан. Та навряд чи за місяць служби він заробляє тридцять златих.
— Думаю, що й за два місяці не заробляє, — припустив Кейт.
— А вуйко Ховрань, — продовжувала Джейн. — Він прихильний до нас не лише тому, що ми вигідні клієнти і гарно платимо. Просто ми йому сподобались — от і все. Елішка також мила з нами не через щедрі чайові.
„Особливо вона мила з тобою,“ — подумалося Кейтові.
— Котятко належить до шляхти, — сказав він. — А вуйко Ховрань — типовий представник третього стану — по-нашому, середнього класу. Це люди респектабельні, забезпечені, мають вагу в суспільстві, для них честь і гідність — не порожній звук. Ти ще не стикалася зі справжньою голотою… втім, ні, таки стикалася. Я певен, що Рудий Кнур — виходець з низів, він нітрохи не схожий на шляхетного розбійника.
Джейн здригнулася.
— Гадаєш, уся біднота тут така?
— Я цього не казав. Проте можеш не сумніватися, що в бідних кварталах ми спіткали б чимало рудих кнурів, ладних порішити нас хоча б через наше дороге вбрання. І далеко не всі вони злочинці — а просто злидарі, що ледь перебиваються з хліба на воду, озлоблені на весь світ, а надто ж на людей, що живуть краще за них.
— А хіба слуги не з бідняків?
— Зважаючи які слуги. Домашня й особиста прислуга — це окрема каста. У феодальному суспільстві до таких слуг ставляться радше як до молодших членів родини, оскільки від них залежить не лише добробут, а часом і життя хазяїв. Буває, що слуги і є родичами — як от Елішка… — Кейт докурив сигарету до самісінького фільтру й роздавив недопалок об стінку келиха. — Ну то що, лягаймо?
— Та мабуть, — погодилася сестра. — Тільки не гаси свічки. Хай буде задушливо, але не так страшно.
Кейт сходив за перегородку, витрусив попіл та недопалок у відерце для сміття і вимив келиха. Коли він повернувся, Джейн уже була в ліжку — проте не лежала, а сиділа, мерзлякувато обхопивши плечі руками. Вона здавалася такою слабкою, беззахисною, вразливою…
— Кейте, — жалісливо мовила Джейн. — Мені страшно. Щойно тут лежав Рудий Кабан…
— Кнур, — машинально виправив Кейт.
— Кнур і є кабан. Просто великий.
— Не має значення. Великий чи малий, зараз він у надійних руках. Його вже не відпустять. А постіль поміняли.
— Я це розумію. Та все одно мені страшно… Кейт, будь ласка, ляж поруч зі мною.
Кейт аж сторопів.
— Ну… А ти не боїшся мене?
— Ні, не боюсь. Ми вже не діти, як тоді, а дорослі й відповідальні люди… Хоча зараз я почуваюся маленькою дівчинкою, і мені дуже лячно.
— Гаразд, — сказав Кейт і підійшов до ліжка з сестриного боку.
Вона посунулася, звільнивши для нього місце. Він скинув черевики та штани й ліг. Джейн поклала голову йому на плече.
— Тепер тобі краще? — запитав Кейт.
— Набагато краще. Не так страшно, але… Обніми мене.
Він обійняв її.
— Тепер мені добре, — прошептала Джейн. — Тепер я нічого не боюся. Зі мною ти, і я в безпеці… Знаєш, Кейте, ти найкращий. Найкращий у світі. Я завжди любила тебе.
— Я теж люблю тебе, рідна, — сказав він. — Дуже люблю.
Кейт пригортав до себе сестру і відчував, як мимоволі його охоплює збудження. Джейн також це відчула, але не віджахнулась від нього, навпаки — притислася ще дужче. Її гарячий подих обпалював його шию та підборіддя, а рука гладила груди. Нарешті вона підняла обличчя, і її теплі м’які губи наблизилися до його губ.
Їхні перші поцілунки були ніжними та лагідними, потім вони цілувалися жадібно, несамовито, часом задихаючись від браку повітря. Кейт відчув у роті солоний присмак крові — своєї чи Джейниної. Розум наказував йому негайно зупинитися, припинити це неподобство, але пристрасть не бажала дослухуватися до голосу здорового глузду. Вони вже проминули точку повернення, лоґіка відступила під тиском емоцій, і їх нестримно несло вперед, дедалі глибше затягувало у вир безумства.