Мені захотілося назад у дитинство, у ранню юність, мені захотілося пережити все те, що пережив Василько, забути назавжди свої кількарічні майже божевільні прагнення живого сексу, прагнення пізнати жінку, і майже щоденне дрочіння до нестями, аби забутися, і в якусь мить вже, заплющивши очі, будити уяву і побачити і відчути, як гарна молода дівчина, розкішна блондинка, дещо старша за тебе (так я мріяв завжди в юності, аби мене звабила старша жінка) бере тебе за руку, заводить кудись у кімнату, і ти відчуваєш її руку в себе на стрижні, і він страшенно напрягається, і вона сама роздягає тебе, гладить ускрізь, цілує пристрасно, і ти відчуваєш язиком її язик, і ти піддаєшся її ласкам, і вона бере твого стрижня в рот, і потім, розвертаючись, витягає тебе на себе, і сама вводить твого стрижня собі у піхву, і ви починаєте рухатися в прекрасному ритмі, і ти щасливо кінчаєш у нестямі, і шаленієш, і виприскуєш свою сперму... просто на себе і на ковдру, і на простирадло, і тепер мусиш встати, і все то повитирати, аби мама не помітила вранці, але вставати нема сил, і хочеться далі того чудового видіння, але ти, отямлений вже, сам-один на ліжку, тобі чотирнадцять чи п’ятнадцять чи шістнадцять років, поряд cone на сусідньому у ліжку твій маленький брат, і дійсність сувора і невблаганна, і ти встаєш, все витираєш, і засинаєш, трохи присоромлено незадоволений собою, але з полегшенням в яйцях і приємним відчуттям у стрижні, і засинаєш із сподіванням, що одного разу це станеться насправді...
Може, цигани мають рацію в такому своєму стилі-життя... Може, вони в чомусь справді цільніші і менш закомплексовані й упосліджені, ніж ми.
Так чи ні, але мені знову захотілося, а вже не вперше, стати Васильком і пережити його життя, принаймні в ранній юності, і не мати собою всіх своїх підліткових порожніх пристрастей.
I в такому дивному настрої я вернувся із Кременця до Луцька. А тут мене чекала в газеті напряжонка, десь когось вбили і треба було терміново їхати в райцентр і писати репортаж, і життя брало своє у звичному ритмі, тільки щось в мені змінилося тепер, і я ще не усвідомив що, бо звичайне буденне життя брало своє, а поза всім самоосмислення вимагає часу, і приходить не тоді, коли чекаєш, а само по собі. Якщо приходить.
Біда манге, чавапе, біда манге, ромале...
Вони співали пісню за піснею, чимало й по-українськи, але переважно по-циганськи.
А ром кало гия йоне про тариго, a npe маро me доросел...
Я ніколи доти не був на циганських гулянках, тим більше на весіллі, і трохи лякався, почуваючи себе доволі незвично в оточенні бородатих, вусатих і кудлатих, суворих на вигляд чоловіків, приниклих при них, але вочевидь впевнених у собі картато одягнених жінок. Я звернув увагу, що у всіх чоловіків були золоті каблучки на руках, у деяких на розстібнутих сорочках виднілись золоті ланцюжки з хрестами, у жінок золоті сережки і намиста різного на грудях, недешевого вигляду. А в хаті, куди я зайшов, було напрочуд чисто і прибрано, і всі були охайні, вмиті і чисті, і нічого схожого на вуличний вигляд циган і циганок не було, як пояснила мені Мар’яна — це для тих, для їхнього світу — ти вже трішки наш, то я тобі розповідаю — ми так вдягаємось і так себе поводимо, бо це входить в нашу працю — але в нас вдома все має бути по-справжньому. Я бачив кілька ікон в хаті і лампадки при них, і кожен, хто заходив, хрестився на ікони, і хоч весілля було не таким вже й великим, як на циганський розмах — але було тут не менше сотні людей, і підіймали тости за любов, за вірність, за честь, за Василя і за Любу, за їхніх дітей, і за мене навіть, як друга родини, і я подумав — ось воно, щастя...
I раптом в мені болюче прорвалося відчуття гіркоти за власні помилки за me що не вдалося... за me, що насправді я сам у всьому винен також і не треба шукати винних інших... завжди ти винен насамперед сам і ще далі біль за затаєний гріх, в якому і сам собі ніколи не хотів би признатися... за невдалий крок фатальну помилку несамохіть наступивши ніби на горобенятко. яке впало з гніздa i mu не помітив його y своїй неуклюжій ході, заглиблений сам у себе і наступив і знищив, a може це і було справді твоє, але Бог не дав... і все що я робив і ним жив, ним пишався, або вдавав що пишаюсь, було порожнім і ніцим перед обличчям справжнього вибороного вистражданого щастя... на чужому святі гість часом дуже самотній — тільки хто ж це бачить, чи знає... це його власні проблеми і мої також, але весілля тривало, і я стрепенувся і побачив їх знов — щасливих і сповнених благодаті...