Коли я дивився на них поряд і не так-то й різко виділялось, що йому вісімнадцять, а їй тридцять два. Василько був зумисно трохи неголений і виглядав старшим, зарослий невеликою темною борідкою, в нього відросло волосся і він скидався на кіногероя з любовного кінороману, і Василько встав, піднісши чарку, дякуючи батькам і Богові за тепло родини, яку він має, і раптом у дзвоні чарок задзвеніла позасвітня мелодія вовчого клану, і Василько здригнувся, бо чарка затремтіла сама у його руці і голос його враз змінився і став глибокий, низький і чужий, це говорив ніби не він, і цим голосом Василько промовив, що він цокається своєю чаркою із тим, хто перший був Вовком, хто став Вовком, хто хотів також вижити і перемогти в собі вовка і оте прокляте життя, в якому треба було навчитися простої істини, в якій головне — любити себе не можна більше за всіх інших. Коли ти думаєш, що когось любиш, то любити треба безоглядно, і тоді ти переможеш, він каже, що тепер вже вільний, — сказав Василько вже своїм голосом, і посміхнувся до Люби і поцілував її на «гірко», і їхні діти сиділи спершу поряд з ними, потім Мар’яна пішла вкладати їх спати, і цигани співали і грали на гітарах, і я згадав скептичні погляди тих, хто ставив їм печатки у паспортах, штампи про одруження, і подумав — що вони можуть знати про кохання, яке не має жодних меж.
Василько вийшов на ґанок і, озирнувшись довкола, аби переконатися, що ніхто за ним не прошкує слідом, пішов у глибину саду і зупинився під крислатою яблунею, на невеличкій галявині, зарослій довкола не дуже доглянутим малинником.
Чорна сорочка, чорні джинси і чорна червоним розшита камізелька вказували би на цигана здалеку, аби його хтось побачив на вулиці. Волосся вже йому відросло за кілька місяців вільного життя, ще не по плечі, як колись, але кучері вже творили на голові поетичний німб. Трохи зарослий молодою борідкою, він насправді був гарний, і приковував до себе увагу значної частини жіночого роду.
Але як у всіх впевнених у собі чоловіків, незалежно від віку, це не було його проблемою чи питанням, він був такий, він це знав, і про це забув, бо так є, і все тут.
Він думав зараз про своє життя зовсім іншими означеннями, вийшовши з-за святкового столу у свій сад, на цю свою, знану йому з важких переживань дитинства, галявину.
Він пішов сюди сам, перепросивши Любу і гостей, що зараз прийде. Він мав побути зараз сам.
Так, це була ніч, і це ставалося з ним саме опівночі. Він біг тоді сюди на цю галявину, яку потім сам очистив і пристосував для своїх роздумів денних і мандрів нічних, він думав зараз, що саме о цій годині з ним це сталося. Він сам не знав що, він не пам’ятав себе ніколи, не знав де він бував і що робив, тільки під ранок знаходив себе голого отут на цій галявині, біля одежі, яку чомусь скинув уночі, вдягався і йшов додому.
Скільки він потім передумав про це, і вдома, і з нею, і в колонії, він тримався мужньо і сильно, але відчуття незаслуженої біди, яке впало на його плечі, пригнічувало його раз по раз, і доволі часто.
Це минуло, вже майже чотири роки нічого з ним не стається. Але йому все ж таки й далі ставало час від часу страшно.
А як це вернеться? А якщо він теж помре у двадцять років, як його попередники, а як буде з його сином?
I чи воно справді минуло?
Василько курив вже третю цигарку, припалюючи одну від одної, заглиблений у свої раптом невеселі думи.
Він знав, що зараз не час над цим замислюватися, що насправді в нього все гаразд, він має кохану дружину, двох милих дітей, друзів і навіть цього приблудного до них журналіста, який несподівано став близький, як родич, як людина, яку знаєш все життя.
Василько не раз говорив про нього з Любою, він був нам потрібний, він мав з’явитися і він прийшов і став нашим, він вже частка нашої родини, друг, товариш і брат...
На те була Божа воля. Так мало статися. I так сталося.
Василько на весіллі пив дуже мало, свідомо уникав зайвої чарки, і зараз йому алкоголь вже зовсім вивітрився з голови.
А як ми будемо жити далі?
Де працювати, як заробляти, як складуться взаємини Люби зі всім циганським родом?
Чи їм жити з ними, чи окремо.
Все це поки що лишилось осторонь, зараз вони мусили одружитись, щоби змогти жити разом.