Але циганські закони є суворі — сказали удвох, отже удвох, і отак ми одного разу вибралися в Карпати.
Знайти дорогу до мольфарової хати було і просто і непросто. Бо всі знали, що там живе старий дід, здається циган чи щось таке, і що, як біда, то може допомогти поважно, часом лікує людей, і передбачає погоду, але характер у нього суворий і неприязний, і до себе мольфар без попередження гостей не приймає, але — як хочете, йдіть от туди вгору і вгору, і там на узліссі здибаєте хату з колибою, то його, але вважайте на діда, він суворий...
Дід був високий і сутулий, із геть сивими вусами і клаптявою сивою бородою, не дуже довгою, але достатньою, щоби трохи приховати і без того суворий вираз наче різьбленого з обвітреного дерева обличчя.
— Чого так довго вибиралися? Я вас чекав учора, — пробурчав він у відповідь на наше привітання. — Але ще не вечір. Встигнемо. Голодні? Ходіть, щось з’їсте трохи, а тоді вже я вами займуся.
Хліб, сир, масло, молоко. I чудовий пахучий гірський чай, власне настоянка із гірських трав, якої, здавалося, можна пити до нескінченності, і не треба було ні цукру до неї, нічого — там було все, що означало здоров’я і життя.
В кожному разі така лірика мені тоді спала на думку.
— Це, тоб витримали, бо буде непросто! — раптом усміхнувся мольфар, і очі його виявились глибоко синіми і ніби на мить засвітились, і в хаті стало світло і погідно.
Але то лиш на мить.
Враз мольфар похмурнішав.
— Ходімо до колиби!
Вони вийшли з хати до колиби, яка була невеличка, і гейби примістилась зовсім поруч із хатою.
Вогнище в колибі ледь жевріло. Мольфар докинув сухих дров, і незабаром вогонь розгорівся добрячий, стало гаряче. Надворі був липень.
— От ти ще й досі не знаєш, чого ти тут. А мав би знати, аби ж добре подумав, бо і не дурний і старший за цього. Ти що думаєш, то все випадково сталося, що ти до них прийшов? Тебе послали, бо ти був теж на це визначений. Всі визначені на щось. I хто цим керує, ніхто не відає, одні лиш Ті, що все знають, знають правду, але ми її ніколи остаточно не відкриємо. I не треба.
— Ти вже позначений, ти не бійся. Дуже добре. Позначений давно, і зараз ти в переході. В тебе ще шерсть не росте на руках і тілі?
Я нервово і несамохіть глянув на свої руки, я був у сорочці з короткими рукавами і власне волосся на моїх руках було таке, як завжди, як давно, як у багатьох дорослих чоловіків.
— He бійся, добре і погане ходять разом, більше страху, більше відваги, щось втратиш, щось набудеш, ти не бійся!.. Але все це просто так вам не мине, так просто не пройде... I тобі, малий, також дещо далі буде...
Він зосереджено замовк і ніби вдивлявся в себе, минуло кілька хвилин. Панувала тиша. Мольфар ніби забув про нас.
— Ну то що далі буде, скажіть! — не витримав тиші Василько.
— Я говорю, коли вважаю за потрібне говорити, ти, щеня мале! Твоє діло сидіти, мовчати і чекати! Що то за виховання? He чуєш? Який з тебе Вовк? Ще кажуть, що ти особливий! Зараз прожену геть, і все тут!
Він перевів подих і потім звернувся до мене.
— Ти вчи цього нечемного циганюру! Бо він там за своїм коханням не тільки голову, але й нюх втратив, а це не тільки зле, це небезпечно. Пора йому вертатись до життя! Баба є, діти е? Чудово! Ти її любиш, вона тебе любить — чудово! Але ж треба жити далі! Ти спитав у Бога, як жити далі? I чи справді все минуло? А цього старшого хлопця ти втягнув у себе і хочеш його отак от лишити?
— Та я не збираюсь його лишати по життю, ми назавжди разом, що ви кажете! — обурився Василько.
— Ти повинен сам про все подумати заздалегідь, і все собі самому сказати вчасно. Бо ріка життя стрімка і сувора, не встигнеш озирнутися, і людини поруч немає, якщо не беріг її. Тобі скоро двадцять років. Ти пам’ятаєш, що всі твої попередники вмирали у цьому віці. А ти не боїшся?
— Боюсь!
— От і правильно, що боїшся. Дуже добре. Ати, — він звернувся до мене, чоловіче добрий, знаєш щось про своїх дідів-прадідів?
— Трохи знаю, — здивувався я.
— А як було прізвище твоєї бабусі, матері твоєї мами, пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Моя бабуся була донька німецьких колоністів, що мали тут хутор і господарство на ньому, і її батько мав тут кавалок лісу і фактично провадив невелике лісове господарство.
— Ну-ну! А як було прізвище цього німецького лісника, твого прадіда?
— Вольф, здається Вольф чи Вульф, щось такого.
— А що це значить по-німецьки, ти освічений рагулю?
Тут я таки справді розгубився.
— В-вовк.
— От бачиш, які зав’язочки бувають у світі. I останнє. Скажи як тебе звати — ім’я і прізвише.