— На хєра мені тобі щось показувати! Ти дурню! Старий — мій друг і викликав мене, аби вам помогти. А в нас одні якісь дуже й дуже далекі спільні родичі, так що я вас нищити не буду. Колись може ти довідаєшся, хто такий Син Вітру, і що було з його синами, і хто такі були тоді для нього вовки! Ви мене не бійтесь. Коли я сказав бійтесь — це себе бійтесь, рагулі! Себе бійтесь! Вовк є всередині кожної людини. A y вас більше, особливо в нього!
Він показав на Василька.
— Даси себе тому вовкові з’їсти — туди тобі й дорога. якщо знищиш вовка в собі повністю, також здохнеш, бо тебе заб’є так або інакше той, в кого вовк усередині живий.
Я чую, кажеш — не дам себе з’їсти, і він — не дасть! To чого хочете? Живіть!
Просто не буде, але — живіть! Виживете — буде вам добре!
А зараз — досить! Я втомився. Заплющіть очі!
Крізь заплющені очі вчувалося, що довкола почалася буря, спека змінилася холодом, почалася завірюха, просто хуртовина, вітер, дощ, сніг, знову вітер і враз знову тепло.
Потім я почув голос мольфара:
— Все! Ви вільні!
Але розплющити очей не міг, почував лиш тіло Василька біля себе, постійне тепло його тіла поруч лишалося ніби єдиною зачіпкою за реальність з того всього, що діялося з нами, з того, що відбувалося довкола, і якимось зв’язком із живим реальним життям, в якому ми нібито колись жили.
Коли я розплющив очі, то одразу не міг збагнути, де я і що зі мною.
Піді мною була бараняча шкура, на яку ми увечері сіли з Васильком у колибі біля вогнища, і напроти нас тоді сидів мольфар.
Я лежав, накритий вовняним карпатським ліжником, біля мене поруч спав Василько, він ще не прокинувся. Тепло було поруч.
В колибі більше нікого не було.
Я подивився на годинник, пів на десяту. Ого! Скільки ж ми проспали! Ми приїхали до мольфара пополудні, перекусили і засіли в колибі. Але то не було ще пізно, щойно передвечір’я, а спали аж до пізнього ранку.
Враз в пам’яті сплив вчорашній вечір, страшна потвора, якій мольфар задавав питання про нашу долю, і її чи то пак його, я згадав його чоловічі принади і усміхнувся, поважні філософські відповіді.
Але чи це трапилось насправді, чи може це все мені приснилось. Я розбудив Василька.
Він довго тер очі і не міг зрозуміти, де він і що ми тут робимо.
Врешті до нього дійшло.
— Слухай, цей потвор справді був з нами, чи це нам снилось.
— Двом однакові сни не сняться...
— А може це наркота? А якщо дід дав нам якогось мухомора і ми забалділи так, що якась потвора нам привиділась і ми чемно слухали її белькотню, а насправді дід нас розводив, як жабенят.
— Або як кошенят.
— Або як поросят! Вставай, підемо подивимось, що тут на світі робиться!
Ми вибралися з колиби, і нас зустрів свіжий карпатський ранок з чудовим краєвидом довкруж і повітрям, яким, здавалося, не можна було надихатися, а вже хотілося вдихати його якомога більше, ніби на потім, на прийдешнє.
Ми зайшли до хати, вона була відчинена, але в ній нікого не було.
На столі було приготовано виразно для нас — хліб, молоко, масло сир і казанок з гарячим духмяним карпатським чаєм, який ми пили увечері.
— Зараз нап’ємося чаю, і знову забалдіємо, і знову щось прикольне побачимо! — в’яло пожартував Василько.
Я навіть не зреагував на його жарт, бо він видався мені майже блюзнірським.
Нам було про що подумати і дуже всерйоз. Зараз не був час для таких жартів!
Майже несподівано, м’яким нечутним кроком до хати зайшов дід-мольфар.
Він ніби з’явився з повітря, ми не бачили, як він опинився в хаті, і лиш, коли обізвався до нас, його помітили, трохи перестрашившись від несподіванки.
— Якщо буде потреба, приїжджайте, — сказав мольфар суворо, але за його суворістю вчувалась притримана до нас симпатія, і це одразу полегшило напругу нерозуміння, і повітря в хаті стало ніби свіжим і чистішим. — Але не раніше, ніж за півроку. Тримайтеся разом. Живіть і пам’ятайте все, що чули. Але нікому ні слова. Бо буде гірше вам. Шукайте шлях. Бійтеся. Але вірте!
А зараз — вам час додому, а мені до своїх справ!
Ми поклали дідові у плетеній скриньці, яка стояла в глибині хати на комоді, але на доволі видному місці, всі бабки, які в нас були, лишивши собі тільки на дорогу і трішки на хавчик.
Мар’яна нас попередила, що мольфар грошей не бере сам і не вимагає ніколи. Допомагає людям як може. А йому лишають хто що може, а як не можуть лишити, не лишають.
Однак якщо не дадуть нічого через скупість, або недбальство — не поможуть дідові чари ніяк, і більше сюди дороги не буде.
Тільки щирість прокладає сюди шлях.