Степан повільно сперся здорового рукою і обернувся. З-попід стіни до нього посміхався сухорлявий підстаркуватий кримець, укритий до пояса бушлатом.
— Чому задниця?
— Ні знаіш? А патаму ета твоя задніца сказал доктору, что ти імєєш ето… дистрофіка. Дистрофіка ти. Бєлий к’лєб получать нада.
Степан і собі посміхнувся. Тепер став зрозумілим сенс нещодавньої принизливої процедури.
— От бачите, інколи задниця говорить краще ніж обличчя.
— К’раще! К’раще! — засміявся кримець.
— Селям алейкум, Мустафа-бей — почулося від дверей, і у поле Степанового зору своєю м’якою блатною ходою заплив Васька Гуляй.
— Алейкум селям, Васічка.
— Живой? — нахилився гість до Степана.
— Не знаю, — чесно зізнався той.
— Живой-живой. — Васька обережно похлопав приятеля по здоровому плечу. — Ну і кіпіш ти подняв. Я тебе витягував, думав, жмур уже. А ти в палаті сидиш. Ну шо там у тебе?
Степан показав пальцем на лубок:
— Перелам, кажуть. І струс мозку.
— Струс, ето сотрясєніє? Ну то нічого. По всякому луччє, чим жмуриком. Од’єшся чуть-чуть. А поки пошакалім тобі натирку на тьопле мєстєчко.
— От’єсца. От’єсца, — почувся голос з сусідніх нар. — Єму бєлий к’лєб давать док’тор пісал.
— Бермек ьотмек. Давать хлєб. Правильно сказал? — Васька посміхнувся старому кримцю.
— Яхши сказал, — просяяв Мустафа. — Яхши. Вася киримли.
— А що Абель? — згадав раптом Степан і на запитальний погляд приятеля уточнив. — Ну, німець цей.
— А-а! — Васька посміхнувся широко. — З німцем тим самий главний номер вийшов. Више грабєжа. Розказують, його як одкопалі, бригадіри кинулись сапоги знімать. У нього сапоги такі жовті, модні.
— Модні, — підтвердив Степан. — Як їх тільки раніше не зняли.
— Так у тому ж і дєло. Один зірвали, взялись за другой. Тик-мик — не іде. Порєзали штаніну, а оно протез. Секьош? Протез аж до колєна. І сапог цей — просто шкура на деревяшку набита. — Васька загиготів.
— А сам? Живий?
— Ага живий. Голова лопнула, як арбуз. Сам бачив. Я ж його піднімав.
— В воскрєсєньє мать-старушка к воротам тюрми прішла
Своєму родному сину пєрєдачу принесла… — з високими східними переливами співав Мустафа-ага.
Це була його улюблена пісня — покладена на східний мотив сльозлива тюремна історія про те, як мати принесла передачу сину, а побачила тільки могилку, бо сина розстріляли.
Сусід по нарах був не по-табірному жвавим і попри жахливий акцент, вельми охочим до спілкування. І на диво зовсім не старим — всього лише ровесником сторіччя, хоч і виглядав на всі шістдесят. Однак на це існували вагомі причини: крім табірного харчу та шахтового повітря кримця їла гангрена — на лівій нозі вже не було пальців, і от щойно лікарі відрізали великий на правій.
У його житті це вже був не перший табір — двадцять восьмого року Мустафа отримав десятку по справі національних партій, але тоді, відсидівши, як кажуть, від дзвінка до дзвінка, усе-таки вийшов на волю. Сюди ж загримів у сорок четвертому, коли кримських татар виселяли з Криму. Тоді працездатних чоловіків розподілили між виробничими таборами, а до узбецьких степів вивезли помирати здебільшого безпомічних старих, жінок та дітей.
Мустафа з великою повагою і навіть трепетом згадував вождя свого народу Амета Озенбашли, з яким колись тягнув строк на будівництві Біломорського каналу.
— Амет-ефенді говоріт: К’ирим создался для свабоди, — тут він переходив на свою мову. — Азатлик! Міллєт. Ватан. К’ирим. Он говоріл, ми плакал.
Тихцем, озираючись на двері, він розповідав, як кримці піднялися проти совітів одразу після початку війни:
— Он думал, ми защіщать совєцка власть. Двацятий год у К’ирим к’лєб забрал. Один-два-три-четирі. Пять умєр. Каждий наш пять умєр. Мьортвий лєжит на уліца. Ми такой нє защіщать. Ми такой резать.
Степан за час війни начувся від товаришів багато різних історій, але цю слухав, немов якусь страшну казку.
— Амет-ефенді для Муслім центр говоріл — азатлік Кирим. Оні боялся. Свабода боялся. Стецько у Львов говоріл: азатлік Україна — гестапо арестовал. Стецько тюрма сідел. Мельнік у Кієв азатлік Україна гаваріл. Гестапо арестовал. Оні гаваріл Амет-ефенді тоже будєт сідел. Оні сідєл не хотєл. Тьфу. Я за сьвобода сідел. За азатлік сідел. Я за свабода ногі от’німать. Амет-ефенді сідеть. А оні боялся. Муслім центр боялся. К’орк’ак. Амет-ефенді не боялся. Я не боялся. Тьфу.
Тут темпераментний кримець завжди додавав щось своєю мовою — щось, що сприймалося дуже однозначно і зовсім не вимагало перекладу.
Іншим, і мабуть, головним надбанням лазаретного життя була Галя. Та сама медсестра, яка допомагала Степанові під час першого огляду. З якоїсь причини дівчина перейнялася саме цим, одним з багатьох дистрофіків, і після завершення зміни часто приходила, сідала на нари біля ніг та заводила прості побутові розмови, які за інших умов могли здатися нудними, але тут виглядали розкошами, недоступними звичайному табірнику.
Вона розмовляла, по-полтавському пом’якшуючи «л» — «ль», і Степан був певен, що дівчина з тих країв, поки не почув з її вуст: «У нас на Амурі».
— Звідки ти?
— Зі Спаського. На Амурі.
— Амур…? Це десь на Дніпрі?
— Дніпрі? Та ну. На річці Амурі. Там, де Владивосток.
Виявилося, що Галя була з українських переселенців на Далекий Схід. Мабуть, тому і відчула симпатію до земляка, шукаючи в ньому втрачену ще дідами батьківщину. Дід її і справді походив з Полтави, а вона вже була амурська, тамтешня. З Зеленого Клину.
— Ми усі там були українцями — Просвіта, Громада, все як треба, поки нам не оголосили, що ми тєпєрь — русскіє, — дівчина якось розгублено посміхалася.
— Переконали?
— Аякже! Спочатку Колчак переконував. Мама розповідали. Мене ще тоді не було. А як совєти переконували, я вже пам’ятаю.
Особливе ставлення дівчини до себе Степан оцінив, коли після чергової розмови відчув, що м’які і теплі пальці на прощання вкладають до його долоні щось тверде пласке та шурхотливе.
Коли за Галею закрилися двері, він підніс долоню до очей. Підніс і ледь не втратив свідомість. У його пальцях лежав загорнутий у зім’яту фольгу шматок справжнього шоколаду. Господи, коли ж це він востаннє тримав таке у руках?
Розгорнувши здоровою рукою згорток, він і справді побачив шоколад. Чорний та солодкий. Такий чорний і солодкий, що від одного його вигляду забутий смак сам прийшов до рота.
— Мустафа-ага! Пригощайтесь! — Він відламав третину і простягнув сусідові. — Ви такого точно давно не пробували.
Кримець простягнув руку і одразу ж оцінив отримане.
— Галя давала?
— Галя, — підтвердив Степан і увіп’явся зубами у чорний солодкий уламок. Це були геть забуті відчуття, і він, навчений табірною непевністю, поспішав отримати їх всі й одразу.
— Яхши. Кароши шоколад! — зацокав язиком Мустафа. — Ти толька шоколад кушай. А Галя нє кушай. Ета женщіна, Бистрякова женщіна.
— Бистрякова?
— Е-е. Асобий аддєл.
Наступного дня, коли в гості вчергове завітав Васька Гуляй, Степан уточнив у нього:
— Мустафа каже, що Галя — жінка Бистрякова.
— Точно, — не замислюючись, засвідчив Васька. — Його шмара.
— Як це, його?
Васька зверхньо глянув на приятеля:
— Що, глазок на дєвку поклав? Тока давай бєз істєрік. Він — особіст і вибирає, кого хоче.
— Він особіст. А вона?
— А шо вона? Шо їй, в шахті загібацца? Каждий устраюєтца, як може. Жить же ахота.
Степан поволі відходив від струсу мозку і вже міг пересуватися майже без сторонньої допомоги, тому наступного вечора, коли до нього знов прийшла Галя, запропонував їй пройтися за барак, уникаючи зайвих вух.
— Ти це… — сказав він, коли вийшли на двір. — Чуєш? Ти мені більше шоколад не носи.
— Чому? — щиро здивувалася дівчина.
— Щоб той, хто… ну, хто тобі його дарує… Він не буде задоволений.
— А… от ти про що, — вона опустила очі і замовкла.