— Оні яму копал, нє пасиматрєл какой будіт д’но. А на д’но камінь стоіт, вода не ідьот савсем. А за калючка канава капать ні можна. Канава зек упливать, как риба.
Це було правдою — перед огорожею земля порядно піднімалася вгору, і глибина рівчака мала би бути не меншою за метр — цілком досить, щоб утікачі могли сплавлятися зовсім непомітно.
— Ну а огорожу перенести? Можна ж огорожу поставити за схил — тоді тою гімняною річкою до огорожі не допливеш.
Але Мустафа-ага не перший рік працював асенізатором і знав відповіді на всі питання.
— Огорожа пєрєнжсті можна. Толька он нізка стоял. Какой увідіт? А вишька строіть над гавняна річька нє хотєл. К’то етот вишька стоять?
Табірна логіка погано вкладалася у Степановій голові:
— А чому б тоді не перенести вигрібну яму на інше місце?
— Ти умний чілавєк. Оні нє савсєм глупий чілавєк. Немьношко другой умний. Оні каг’да яму копал дно не сматрел. Кагда посматрел яма польний: туалєт стоіт, баня стоіт, постиральня стоіт, труба стоіт. Ані думал: другой яма строіл, туалєт поламал, баня поламал, постіральня поламал, труба поламал, другой поставіл. Ілі одін Мустафа взял і работа поставіл.
Логічно. Усі прорахунки можна заткнути якимось Мустафою чи Степаном. А таких мустафів та Степанів завжди є доста.
— Т’вой і мой нада спасіба говоріл. Мой пальца тєпєрь нєт, земьля мокрий, скользнуть яма можна. Ти молодой, земля крепко стоять, гавно не тонуть.
— Але коли вийдете, я вам це місце віддам.
— Я такой робота нє годілся. Пальца нєту. Я другой льогький робота іскал.
Степан пригадав одноногого німця з тачкою у лаві, через якого, власне, і трапив до шпиталю, проте заперечувати не став.
Тепер Галя з обережності заходила до палати тільки у службових справах або ж дарувала несподівані побачення у вечірній темряві, яка ховала їх від людського ока. Інколи навіть зазирала до відгородженого від сторонніх майданчика біля вигрібної ями — небагато було бажаючих з порожньої цікавості обходити господарські споруди і вдихати місцеві аромати. Хіба Васька навідувався інколи зі свіжою інформацією.
— Хєрово дєло. Он тебе хоче у бригаду Рязанцева опрєдєліть. Там тєбє кранти.
Рязанцев був колишнім капітаном НКВД, який трапив у полон і два роки вірно служив у німецькій поліції. Тепер же зі шкіри ліз, щоб виправдатися перед колишніми колегами-операми — бригада Рязанцева була передовою, бо десятники били людей смертним боєм, вибиваючи план.
— Чого зарано боятися? — філософськи відповідав Степан. — Подивимося.
— «Подивимося»… Дурак. Он же нє просто так тєбя опрєдєліт. Он же вказівку пряму дасть.
Степан тільки руками розводив — однією здорового, другою в лубку.
— А я тєбє кажу, під дохтура тєбє нада падать. Дохтур не здасть.
Галя теж наполягала:
— Я з Ніколаєм Пєтровічем поговорю. Він не відмовить.
— Та я ж не лікар.
— Так і я теж не лікар.
— Я ж навіть курсів не закінчив, як ти.
— Ну може, санітаром. Може, у трупарню — там багато роботи.
І справді трупарям зараз роботи вистачало. Почався масовий мор новоприбулих — старих, хворих німців та гуцулів. Щодня по кілька разів можна було спостерігати, як четверо доходяг-санітарів витягують тіло чергового невдахи і кладуть просто неба на лаву, засипаючи усе навкруги вапном для знезараження. І як, оточений натовпом цікавих до видовищ в’язнів, трупоріз-австрієць Штайнер робить розтин, одночасно відповідаючи на різноманітні питання публіки, починаючи від простих про призначення того чи іншого органу, і аж до саркастичних, як, скажімо, звідки видно, чи був мертвий справжнім арійцем.
Австріяк-трупоріз підбирав собі санітарів з-поміж земляків, але невеличкий шанс давала німецька, якою Степан міг порозумітися. На цьому попередньо і домовилися — всюдисущий Васька брався «підкотити» з відповідними пропозиціями до Штайнера. З Шагути вимагалося тільки спромогтися на якусь подяку — втім, тут уже допомогти бралася Галя, яка мала доступ до багатьох речей, що на волі не коштували нічого, а тут були справжнім скарбом — як то мило, голки чи шоколад.
Проте усе змінилося раптово і, як це завжди буває, зовсім несподівано.
Зранку на роботу Галя вийшла з виразними слідами побиття на обличчі і навіть смугами саден на шиї. Провівши її поглядом, Мустафа-ага схилився до Степана:
— Нє нада Бистряков тібя смотрєть.
Хлопець і сам зрозумів небезпеку, а тому, як міг непомітно, зник з лазарету, пересидівши цілий день у Васьчиній каптьорці, де зберігалися інструменти і запчастини для нехитрого підйомного шахтового пристрою.
— Запив особіст, навєрна. Прайдьот. Он тока па запою буйний, — заспокоював гостинний господар.
— Еге. А без запою лагідний, — крутив головою Степан.
Увечері, коли вже достатньо споночіло, він вибрався надвір і зазирнув до вигрібу — хто знає, скільки часу особіст буде в запої, але якщо яма переповниться — з посадою точно доведеться розпрощатися.
Повний місяць добре освітлював майданчик за господарськими спорудами. Рівень рідини у ямі не був загрозливим, але Степан вирішив усе-таки попрацювати годинку-дві — хтозна, як складеться далі. Баддя тяжко хлюпнула об поверхню, і Степан притопив її за допомогою притороченого до дна мотуза, який дозволяв вправлятися з набиранням та випорожненням навіть однією рукою.
Журавель рипнув під вагою повної десятивідерної посудини, і Степан усім тілом навалився на врівноважений величенькою гранітною глибою важіль. Це було найскладнішим у роботі — підмита нечистотами основа журавля нахилилася в бік ями, і щоб винести вантаж за огорожу, доводилося боротися із силою земного тяжіння, штовхаючи інший кінець з усієї своєї зовсім не богатирської сили. І саме у такий момент найбільшого напруження сил Степан почув з-за спини:
— Спрятатца от мєня думал, гніда фашисская?
Степан завмер, притискаючи донизу важкий важіль. Баддя на задертому догори коромислі невдоволено захиталася. У темряві просто перед очима Степана з’явився особіст Бистряков. Перекривлене від люті та п’янки обличчя й налиті кров’ю очі, які зловісно виблискували у місячному світлі, не віщували нічого доброго.
— Думаєш, об’єбал Бистрякова, хохляцкая рожа? Как с етімі твоімі трємя біографіямі? — особіст впритул наблизив свої криваві очі до Степанових, і запах перегару в одну мить перекрив навіть сморід вигрібної ями та просяклої потом зеківської роби. — Бистрякова не об’єбьош!
Бризки липкої слини з його рота вдарили хлопцеві в обличчя. А потім прилетів і справжній удар — кулаком у живіт, не важкий — для розминки, але навіть він примусив зігнутися від болю.
Особіст взяв Степана за барки і притягнув до себе:
— Ти, тварь нємєцкая, на каво глаза поднял? На чью бабу єбальнік свой роззявіл?
Чергова порція смердючої слини залила хлопцеві обличчя.
— Я би мог тєбя прямо тут, бля, порєшить. Но ета будєт для тєбя слішкам бистра. Сука. Я тєбє устрою долгую дорогу в ад. І дорога ета будіт хуже чем ад. Думаєш, на бальнічку з шахти саскачіл? Викрутілся?
Він відпустив Степанову свитку, витер руки об штани, і несподівано без розмаху, коротко ударив у щелепу.
— Я щас раскажу тєбє твой жизнєнний путь напєрьод. Раскажу у всєх падробностях. Патамушта пад суд ти пайдьош па всєх трьох статьях аднаврємєнна. Ета я уже абєспєчу. І будєш стьортий в лагєрную пиль мєдлєнно і вєрно. С гарантієй. І в послєдній свой час вспомніш майора Бистрякова, катораму ти, сука, хатєл наставить рага…
Наступний важкий удар у скроню примусив Степана похитнутися.
— Обережно, — сказав він глухо. — Я можу впасти.
— Правда? — збиткуючись, здивувався особіст. — Упасть можеш? — І показово повільно замахнувся для удару ногою.
Степан послабив тиск на журавель, а тоді швидко зробив крок назад — щоб ухилитися від удару важким підкутим чоботом знизу у пах. Нога особіста, не трапивши у ціль, завмерла на секунду у повітрі, і тут зі скрипом повернувся звільнений важіль, приведений у рух важкою баддею. Корячись законам фізики та перекосу осі, він смикнувся вгору, підбивши Бистрякова як раз під підняту ногу. Якби особіст був тверезим, можливо, усе закінчилося б простим падінням. Але кількаденне пияцтво обійшлося оперу надто дорого. Він відчайдушно спробував втримати рівновагу, змахнув руками і наступної миті заточився та хлюпнувся сторчма просто у смердючу рідину вигребу. Баддя повільно приводнилася неподалік.