З такою примарною надією Уляна поринула у роботу — адже поспішати однаково не було куди. Хай трохи розсмокчеться.
Але не розсмокталося і не розвиднілося — хіба що, як казала бабуся, на більший дощ, а насправді сніг. Уляна просиділа до пізнього вечора, а за вікном було те саме — темрява, заметіль та фари, фари, фари. Інтернет показував червоним кольором усі без винятку вулиці, пробки оцінювали у десять балів — максимум, який може бути.
Катька тим часом забрала малу, про що й звітувала телефоном. Зараз вони вечеряли в домашньому затишку, а Уляні треба було ще невідь-як дістатися дому. Хоча чому ж невідь-як? У Києві існує метро, воно переважно під землею, і там снігу немає. А далі можна й пішки дочалапати.
Вулиця зустріла хурделицею, і вітер вилітав з-за рогу несподіваний та нахабний, як даішник на трасі. Сніг підло сипав за комір та набирався через верх у весняні короткі чобітки — бо на тротуарах лежали справжні кучугури. Людей на вулицях було мало, зате автомобілів не поменшало, вони по-черепашому вперто і з черепашою ж швидкістю греблися у білій каші на дорогах, викидаючи з-під коліс брудні струмені. Коли хтось починав ковзати на місці, із задніх машин вискакували водії і, незлостиво лаючись, виштовхували його на кілька метрів.
З салонів долинала гучна музика і голоси радіоведучих — адже треба було чимось розважатися.
— Який рахунок? — поцікавився хтось крізь відчинені двері, і Уляна пригадала, що сьогодні футбол.
— Поки по нулях. Яник їм допоможе.
А й справді, президент полетів до Варшави на футбол. Значить літаки літають? І завтра Степан прилетить. Скучила вже.
— Яник — то Яник, а мер? Він, сука, повинен зараз тут сніг розгрібати, а не на стадіоні сидіти.
— Кажуть, такого снігу не було сто років.
— А хоч би його ще сто років не було.
Вийшовши на проспект, Уляна побачила, як люди штовхають тролейбус. Обліпивши з усіх боків, чоловіки, жінки та діти намагалися зсунути з місця велетенську двосерійну машину, що завивала усіма своїми електродвигунами, наче пральна машина в режимі віджиму, проте ледь-ледь просувалася. Незрозуміло було, нащо це просування — адже дорога попереду нічим не відрізнялася від дороги позаду — та сама снігова каша, яка зв’язує будь-який рух, але люди уперто штовхали. Може, в цьому був якийсь спортивний інтерес, а може, одвічне людське прагнення перемоги — тут і зараз, незалежно від обставин.
Метро зустріло натовпом — попри пізній час люди тут юрмилися перед ескалатором, тупцяючи на місці, немов пінгвіни, вони й справді були схожими на пінгвінів, і не лише тим, що при кожному кроці хиталися вправо-вліво, а й тим, що були запорошені снігом та втягували голови поглибше у плечі, у благенькі весняні комірці курток та пальт. Попри армагеддон, що відбувався назовні, метро жило своїм звичайним життям — вахтерки сонно спостерігали за людьми, а байдужий голос у гучномовцях забороняв бігти по сходах, хоча куди тут бігти — натовп щільно займав не тільки стрічки ескалаторів, але й платформи. Народ буркотів, проклинаючи міську владу, яка не може прибрати сніг, а до всього ще й не здогадується додати поїздів у метро.
Звісно, влада могла б себе проявити сьогодні — де ж вони, ті міцні господарники з партії регіонів, про яких так люблять патякати з телевізора? Та й президентові не гріх втрутитися, якщо столицю заблоковано… Хоча ні, він же на футболі, а футбол для українських президентів — святиня. Оно скільки грошей заплатили, щоб збірна таки зіграла на чемпіонаті Європи. Сорок мільярдів за два голи. По двадцять за кожен. Це по-мінімуму. Настуня виросте, і ще буде віддавати ці гроші. Погуляли. І їм мало — сьогодні кинули все та полетіли, хоча Гідрометцентр попереджав.
Уляна вже не розрізняла, де її думки, а де розмови сусідів по платформі, тому що в усіх головах крутилося одне й те саме. Мільйони людей одночасно опинилися у пастці і почувалися кинутими напризволяще.
Пропустивши кілька поїздів, Уляна достоялася-таки черги втоптатися до вагону і, затиснута з усіх боків спинами та плечима, поїхала, переживаючи тільки за те, щоб перевантажений поїзд не зупинився десь посеред тунелю. Щоправда невдовзі полегшало — після пересадочних станцій люди більше виходили, ніж входили, і вдалося навіть зачепитися за поручень та не вибачатися щоразу, коли при розгоні чи гальмуванні тебе кидає на сусідів, а ноги топчуться по чужих ногах.
Подорож у метро роздратувала навіть більше, ніж прогулянка засніженим центром, і коли нарешті вибралася на поверхню, Уляна не тямила себе від люті. В душі навіть заворушилося бажання організувати масовий позов громадян проти міської влади. Звісно, судових перспектив у нього нуль — зате резонансу буде, хоч залийся. З такими думками вона вийшла з переходу, підняла очі і буквально остовпіла. Від метро на обидві сторони шестисмугової дороги стояли машини. Червоні задні вогники, білі фари, жовті протитуманки — все місто, скільки око бачить, було заблоковане машинами, які намагалися здолати київські пагорби, прорвати оточення і вирватися-таки зі снігового полону. Проте марно. Тому у найвищій частині бульвару, куди ніхто не міг видертися, було геть порожньо, і цим із задоволенням користувався джип, що на довгій шворці тягав за собою сноубордиста у яскравому шоломі. З пробки сигналили та махали руками, вітаючи відчайдуха, а джип бризкав з-під усіх чотирьох коліс сніговими фонтанами. Це було фантасмагоричне видовище, Уляна завмерла, спостерігаючи за ним, і отямилася лише відчувши, що заважає людям проходити вузькою стежинкою, яку вони протоптали до будинків, неначе звіри до водопою. Ноги були мокрими, тіло спітніло у вагоні до стану кухонної губки, на обличчі танув сніг, лишаючи довгі патьоки, неначе сльози, а волосся при спробі обтруситися хльоскало по щоках мокрими пасмами- батогами.
У такому стані Уляна дотеліпалася-таки додому, скинула з себе весь мокрий одяг просто у передпокої — а мокрим виявилося геть усе, включно із білизною, — і чкурнула до ванної, найбільше побоюючись, що й гарячу воду вимкнули для чергового ремонту. Проте кран зафоркав рятівним теплим струменем, і Уляна скулилася під ним, намагаючись відігріти тіло й душу та змити з себе липкий піт та гидке відчуття людського стада, яким просяклася під час дороги додому.
Слава Богу, що є Катька, яка забрала малу до себе — інакше важко уявити, як би вона доперла її через усю цю божевільню.
Загорнувшись у теплий халат, потелефонувала Катьці, розповіла про те, що відбувається на вулиці, поговорила з Настунею, цілком задоволеною життям. Що там мама з її розмовами, коли тут компанія, гра, у якій можна вийти на десятий рівень, і взагалі, не заважай. Дитинство заглиблене у себе — завжди.
Степан прислав есемеску. Чесно відповіла, що зустріти не зможе через стихійне лихо, а в тому, що воно затягнеться, не було жодних сумнівів — інтернет переливався через край відомостями про застряглі машини, про фури, які заблокували в’їзди до міста, про аварії та лампочки порожніх баків, які запалювалися на панелях. І скрізь — лайка, прокльони, обурення та погрози на адресу міського начальства. Ну так, лаятися в інтернеті — це по-нашому, і емоцію викинув, і небезпеки немає. В неті можна все — як у тому анекдоті: поза очі ви можете мене не тільки лаяти, поза очі ви можете мене навіть бити. Де-не-де прохоплювалися радісні вигуки з приводу перемоги наших футболістів над поляками, але вони швидко тонули у зливі звинувачень на адресу мера, який замість рулити ситуацією на дорогах, насолоджувався, сука, футболом у теплій Варшаві.
Ще двічі розмовляли з Катькою — з приводу стихії, про малу і взагалі. Останнім часом почала незручно почуватися на самоті. Звісно, причина цьому існувала і гніздилася глибоко в тілі, але про це вона воліла краще не думати. От приїде Степан, поговорить з ним, тоді, може, щось разом вирішать.
Так пригрілася на дивані, що ледь переконала себе зібрати з підлоги речі, вкинути їх у брудне та переміститися спати до ліжка. Дасть Бог світ, дасть і совіт.