– І чим тобі не Бельгія? — запитала Уляна, вказуючи на таких.
— В смислі? — не зрозумів Степан.
— В смислі їхнього знаменитого хлопчика, який фонтан.
— А! — Степан посміхнувся.
— У нас таких фонтанів на кожному кілометрі. Люди прості, як свинячий хвіст. Катька їх називає «пісяючий мачо». А чого іще хотіти, коли президентом гопник?
— Мамо, а що таке мачо? — запитала з заднього сидіння Настуня.
— Ой, до речі, прочитала тут анекдот про мачо. Янукович дивиться на себе в дзеркало: «Я — чмо! Я — справжній чмо!». А помічник йому: «Вікторе Федоровичу, скільки разів можна повторювати: не чмо, а мачо!».
Вона сама весело засміялася, бо віднедавна легко міняла настрій — від сумного до веселого і навпаки.
— Ма, ну скажи! — наполягала мала.
— Мачо — це справжній чоловік. Самець.
— А чмо?
— А чмо — це наш президент.
— Ні, ну справді!
— Справді, справді, от і Степан підтвердить.
Степан кивнув, не відриваючись від дороги.
— А як же його обрали президентом? — Настуня була допитливою дівчинкою.
— Проблема навіть не в тому, як його обрали, а як зняти, — вже серйозно і навіть сумно зітхнула Уляна. — Бо, здається, це чмо у нас надовго.
— А як його зняти? — не вгавала мала.
— Та побоююся, що ніяк. За ним Росія. Вони нас так просто не відпустять.
Уляні згадався позавчорашній парад на Хрещатику у найгірших радянських традиціях — перевдягнуті у червоноармійців солдати, танк Т-34, червоні прапори, і у всіх новинах депутати, мери та міністри з георгіївськими стрічками на грудях. Фальшиві ветерани брязкотіли медалями, нагадуючи дзвіночки кіз, що паслися на галявині закинутого очаківського госпіталю, на довгих столах стояли пластикові тарілки з кашею та хлібом, викликаючи спогади про районну школу-інтернат та два відра помиїв, що їх регулярно вивозила велосипедом кухар тьотя Надя для свого кабанчика. Від подібних асоціацій Уляну занудило, і вона похапцем ковтнула негазованої води, яку віднедавна завжди тримала при собі у сумочці. Невже усе це повертається?
Перемога, після якої переможці їздять на заробітки до переможених. Перемога, після якої країна-переможець гниє і розвалюється, а переможена навпаки — цвіте і повертає собі втрачене. Перемога, в результаті якої переможений стає світовим лідером, а переможець закриває дірки на піджаку орденськими стрічками і порожню душу заливає ритуальними «фронтовими» ста грамами. А віднедавна Перемога — як покарання, бо за виявлені сумніви щодо неї хочуть запровадити кримінальну відповідальність.
Проте вагітним жінкам не можна хвилюватися й думати про політику, це погано відбивається на здоров’ї малюка.
Здається, останню фразу Уляна сказала вголос, тому що Степан знову кивнув:
— Правильно.
— Що правильно?
— Правильно, що ти не повинна думати про політику.
— А чому? — знову вчепилась із заднього сидіння мала.
— Тому що це сумно. Тому що мама буде переживати, а значить братик у неї в животі теж буде переживати, а йому це шкідливо, — пояснив Степан.
— Авжеж, — погодилася Уляна. — А жити у такій країні йому не шкідливо, — і впіймавши докірливий погляд з-за керма одразу виправилася. — Ну гаразд, більше не буду. Все, все, все.
Вона взялася гризти яблуко, бо прочитала, що вагітним це корисно, бо й вітаміни дає, і стримує від того, щоб весь час щось жерти. І без того вже на боках складки з’явилися.
Вони їхали без поспіху, зупинялися на заправках попити чаю — бо кава шкідлива для вагітних — та скористатися перевагами чистих туалетів, а не наслідувати приклад «пісяющих мачо». Пообідали там-таки, на заправці, а не на капоті, як це роблять подорожні попід Києвом, обступаючи машину з усіх боків, вихоплюючи пальцями їжу з розгорнутих пакетів, розливаючи горілочку, та відхиляючись вбік, щоб не забризкатися розсолом з огірків, а після цього просто при дорозі перевдягаючи штани та натягуючи піджаки — адже приїхали до столиці у справах і хочуть справити добре враження на киян. Мабуть, колись їхні предки, що везли крам на ярмарок, так само розпрягали перед містом коней, снідали та перевдягали сорочки — бо в охайного господаря і купують охочіше.
Уляна останнім часом помітила в собі схильність до споглядання та розмірковування — те, на що досі категорично бракувало часу, а може, не часу, а мозкової енергії, бо в адвоката не один десяток справ і тому доводиться тримати в голові скирти абсолютно непотрібної інформації, чужих проблем, документів, дат, людей, обіцянок та фактів. Де вже тут споглядати! Зараз же, поступово вивільняючи голову від роботи, вона виявила десь глибоко у собі любов до філософії — і не в тому сенсі, в якому її вивчають на другому курсі, а до філософії як способу розібратися у житті. Вона часто думала про діда, якого ніколи не бачила, який зник десь на війні і раптом матеріалізувався у її житті в образі Степана Шагути. Ким він був насправді? Як йому, синові офіцера УНР, було воювати «за Родіну, за Сталіна» і чи мав він вибір? А інші Степани? Чи могли обирати? Бо коли приходить війна, вона розставляє усіх так, як їй потрібно. Для чого? Ну звісно, щоб убити. Бо війна приходить, щоб убивати. І коли людина опиняється на війні, то воює вже за своє життя, а не за Сталіна і не за Гітлера, а воює з війною, щоб не бути вбитою рукою іншого такого самого неборака з випадковими нашивками на формі — адже він теж не має вибору, і теж воює з війною, убиваючи інших, щоб вони не вбили його. І від цих міркувань Уляна раптом приходила до парадоксальних висновків — що вибір треба робити ще до того, як приходить війна. Бо вона приходить без запрошення, без попередження, завжди зненацька. Отже якщо відкинути усі пацифістські абстракції, які так полюбляють жінки, до війни треба готуватися заздалегідь.
«Це у тебе надлишок чоловічих гормонів в голову б’є, — сміялася Катька, вислуховуючи такі побудови. — Ти носиш сина і тому виробляєш тестостерон. У когось від цього починають рости вуса, у тебе — деформується мозок. Жінки не можуть готуватися до війни. Війна — це зло. І потім — війна давно закінчилася».
«Ні, а все-таки, — наполягала Уляна. — От, скажімо, мій дід. Якби він готувався до війни, його б не арештували комуністи. Бо він би пішов у ліс».
«І що? Не воював би?».
«Воював би. Але не за Сталіна. А то що виходить, що він воював за тих, від кого потім його дружина, моя бабуся, тікала?».
Катька знов сміялася: «Не мороч собі голову. Ти вагітна. Ти не повинна думати про війну і про політику. Ти не повинна хвилюватися».
Точно! Це ж Катька, а не лікар, їй казала: не повинна хвилюватися і думати про політику. Втім, у всіх книжках про це пишуть. Наче вагітна жінка перестає бути людиною і перетворюється на живий інкубатор. Неправильно так.
Неправильно. Але це — реальність. Коли їсиш — думаєш не про себе, а про те, що йому буде корисно. Кому? Томущовпузісидить — як називала Настуня свого братика. Тойщовпузісидить — вона вже дивилася у театрі «Лісову пісню» і, судячи зі всього, отримала яскраві враження.
Степан до Тогощовпузісидить ставився обережно, навіть з острахом — бо це була його перша дитина, а років за спиною назбиралося вже… Втім, Уляна не хотіла про це думати — яка різниця, скільки йому років, яка різниця, що там було раніше, чому не склалося? У кожного своє минуле, а віднедавна її цікавить лише майбутнє — щоб воно було здоровеньке, щоб ручки-ніжки, пальчики, нігтики — все що треба, росло таке, як треба. А іще — щоб народилося у нормальній країні та мало шанс на щастя. А не так, як його прадід, земля з могили якого, а точніше, з двох могил, зараз лежить у валізі.
За роздумами та цвіріньканням Наступі пролетіла дорога, і попри те, що виїхали не рано, приїхали не пізно. Мама зустріла своєю звичною метушнею та накритим столом. Вона все позирала на Улянин живіт, що вже помітно випинався над джинсами, і зітхала якимось своїм думкам.