Тепло, хоч і далеке, притягувало до себе, немов магніт. Степан підтюпцем рушив уперед, обережно обходячи офіцерське вогнище з навітряного боку, того, куди були звернені усі спини. Трапляти в поле зору командного складу зайвий раз не хотілося. Очі хапали відблиски вогню між схилених спин. Тихо і сторожко Степан просувався уперед, аж поки ноги його не уперлися у щось тверде. Він нахилився і побачив, що це шпали — ті самі, які привезла підвода, запряжена пограбованими щойно кіньми. Степан взявся за деревину і спробував зрушити з місця — ні, занадто важко для одного. Він присів, мацаючи руками поперед себе, і раптом розрізнив невеликий уламок — з половину шпали, що лежав осторонь. Це вже цілком можна було подужати. Тим більше, що з торця стирчав костур, а за нього було так зручно взятися…
Уважно подивившись у бік офіцерів та пересвідчившись, що вони зайняті своєю тушонкою, спиртом та розмовами, Степан обережно потягнув до себе костур. Сантиметр за сантиметром, тихо і поволі, він відтягував уламок подалі від світлового кола, що утворювало багаття, поки врешті зник разом із ним у нічній темряві.
— Ого! Де ти його взяв? — здивувався курянин Панчук. Сам, людина сільська і хазяйновита, він вмів оцінити кебету інших.
— У тебе, знаю, ніж добрий, — замість відповіді сказав Степан.
Вдвох з курянином вони взялися відколювати від смолистого дерева скалки. Мишко-одесит дістав кресало, і скоро вогник затанцював поміж скіпок, висвітлюючи сірі обличчя, що схилилися до нього. Темрява навкруги одразу зробилася непробивною.
— От шо значіт хохол! — схвально сказав Мишко. — І в голой степі дрова найдьот!
— А ти що, з іншого тіста? Не хохол? — уточнив Степан, знімаючи рукавиці і простягаючи руки до вогню.
— Я — одесит! — з погордою сказав Мишко.
— Ти тут одесит. У нас в Таджикістанє бил би настоящий хохол, — уточнив Мурад.
З темряви хтось скептично відізвався:
— Одесіт-одесіт, у всєх стоїт, в нєго вісіт!
Сил на серйозну суперечку не було ні в кого, тому Мишко тільки крізь зуби вичавив:
— Салаги!
Тепер, коли в голому мерзлому степу якимось дивом з’явилося джерело справжнього тепла, усі стулилися до нього, підставляючи спини пронизливому вітру. Підкидали скіпки ощадливо, щоб вистачило на довше, тому коло утворювали тільки свої, і ззовні його було практично непомітно.
Степан, який, зрозуміло, отримав найкраще місце біля багаття, навіть розстібнув шинель, щоб тепло дісталося грудей. Кукурудза вже, певно, дійшла до шлунка, і звідти потроху розповзалася приємна хвиля на весь кишківник, що отримав нарешті забуту вже роботу. Цікаво, якби конюхи застали Степана за пограбуванням коняки — певно, пустили б у розхід як мародера. Не кажучи вже про дрова з офіцерського вогнища. Отут би здійснилася мрія комсорга Пєнькова!
Пригріті мікроскопічною часткою тепла, люди збадьорилися і загомоніли. Закурили ще по одній, хоч тютюн був у дефіциті — осьмушки на двох, яку видавав старшина, не вистачало навіть влітку, не кажучи вже про морозяний січень.
— У нас старшина спирт давав не перед боєм, а після. Щоб більше йому залишалось, — пригадав Панчук, який у 41-му до поранення воював під Москвою.
Тема їжі не відпускала.
— А ти думаєш, наши луччє? — іронічно подивився на нього Мишко. — Ротний мьортвих душ в запіску включаєт, шоб на них довольство получать, тока ми с вамі ні прі чом, всьо с офіцерами дєліт.
Усі закивали, бо одесит мав нюх на нелегальні оборудки. Панчук продовжував згадувати:
— Ми тоді перший раз фріців в плєн почали брати. Ідуть, як миленькі. Тільки так: «Ніхт шіссен! Гітлер капут!». Комбат добрий був. Каже, накорміть їх, бо хоч і фашисти, але пролетарії. Їх, каже, Гітлер обманув. От, — Панчук затягнувся махоркою і закашлявся, потім сплюнув кислу голодну слину. — Ну а як поїли, сіли чекати особістів, щоб забрали їх у штаб. І тут один фріц, уявляєте, раптом по-нашому заговорив!
— Та ти шо! — вихопилося у багатьох.
— Точно кажу. Щось таке курли-мурли, але по-нашому, падла!
— Ну і що?
Панчук кинув довгий погляд у багаття, неначе там намагався розгледіти деталі подій річної давнини.
— Та розумієш, — врешті сказав він. — Я поруч сидів, і як почув це, одразу йому в морду. Ну якось так не витримав. Думаю, ах ти ж паскуда!
— Ну?
— Оце тобі й ну, — сумно підтвердив Панчук. — Я в морду дав, і тут всі як налетіли — той прикладом, той ножем. Так що за хвилину од нього нічого не залишилося, тільки гора м’яса. Навіть не зойкнув. Не вспів. Мене потім особісти митарили — як так случілось, що ви учинили самосуд над плєнним? А я що — я ж нічого, я тільки вдарив.
— Наш був? — уточнив Василь Коцюруба. Він як син «ворога народу» мав хворобливий інтерес до питання зради.
— А хто ж його знає? Може, й наш. Може, й ні. Я вже потім думав — може, він просто в школі добре вчився чи професором був.
— Професоров в солдати не берут, — запевнив Панчук.
— Та ну. У нас в штабі капітан Мєлєнтьєв — доцент з Москви.
— Так то у нас! — Не здавався курянин. — А нємци своїх доцентов бережуть, бо в нємцев їх мало. Це у нас наука такая сильная, що професоров тисячі, а у них це товар поштучний.
— А я тоже мог плєнного взять, — раптом обізвався завжди тихий Коцюруба.
— Ти? — не повірив Мишко.
— Я. Під Харковом. Ми в контратаку йшли. Заскочив в траншею, там бліндаж, я ногою в двері — бац! Стоять троє фріців і щось мені кричать. Руки підняли.
— Ну а ти?
— Злякався я, — опустив очі Василь. — Ну з переляку натиснув на курок і поки всю обойму не скінчив… І от тепер думаю, може, вони здатися хотіли? Медаль би отримав.
— Пулю би отримав, — заспокоїв його Мишко. — Нємєц знаєш, якой подлий? У нас один так здався, а потім тянєт з кармана пістолет і комбата — раз, і всьо. Так шо не переживай. Будє тєбє іщо нємцев.
— А як не буде? — сумно запитав Василь. — Німеччина — оно яка маленька. Я на глобусі бачив. Німців, мабуть, там небагато.
А Степанові згадалося зовсім інше. Те, про що він не міг розповісти. Ті часи, коли він іще не був Шагутою, а був Святославом Ліщинським, і жив у Бережанах, не знаючи, що таке війна та голод. Як вчився у Львівському універститеті. Як одружився із найкращою у світі дівчиною — Софією і вона подарувала йому найкращу у світі донечку Марійку. І як все в одну мить розвалилося на друзки. Прийшли совіти, почалися арешти, потім втеча у село, потім цей клятий — а може благословенний обмін документами із Степаном, бо хтозна, чи довезли б його до пересилки, якби довідалися про те, що батько був сотником УНР. А так — демобілізований польський жовнєж, нічого особливого, максимум — заслання до якого-небудь Казахстану. Це роз’яснили товариші по етапу.
Саме так і сталося, щоправда табір довелося будувати власноруч на порожньому місці серед безкрайого степу, а потім у нього приймати вже наступні етапи. Проте Гітлер перейшов кордон, і всіх, кого могли, у серпні обмундирували — якщо можна назвати мундирами це страшне латане лахміття, в яке їх зодягли, — дали гвинтівки, і «марш-марш вперьод!». Жодного навчання, жодної теорії — командир все покаже. А що командир — він точно такий першачок, тільки з лейтенантськими кубарями. Дехто з призовників навіть стріляти до ладу не вмів. Добре, що Святослав-Степан виріс у родині військового, тому інтуїтивно розумів, що до чого, кого треба слухати, кому коритися і що робити. Бо інакше не дожив би навіть до цього, тисяча дев’ятсот сорок третього від народження Христа і двадцять шостого від власного народження року.
На війні все не так, як у цивільному житті, тому військові родини — зовсім інші. Там дітей привчають з одного боку коритися, а з іншого — думати власною головою, щоб підкорення не перетворювалося на солдафонство. Саме ця звичка — думати власною головою — і рятувала Святослава-Степана у перших маршах та боях. Саме через неї він точно розраховував сухий пайок, щоб не з’їсти все у перший день. Саме завдяки їй засвоїв непросту науку військового життя, яке дарує сюрпризи у найнесподіваніші моменти. Взяти, наприклад, шинелю. Статут забороняє знімати її на передовій, і ті, хто сліпо виконували це правило, лягаючи восени спати на вогку землю, зранку примерзали так, що відірвати можна було тільки з приполою чи навіть із половиною шинелі. Коли ж ти у порушення правил знімав шинелю, підкладав половину під себе, а другою накривався, то зранку підкопував багнетом примерзлий ґрунт, потім бац-бац об камінь, і шинель цілу та майже чисту можна надягати на плечі. Те саме з лопатами, які на передовій завжди в дефіциті. Дуже швидко Степан зрозумів, що лопата — це життя. Хто має лопату, одразу копає собі шанець, а хто не має — лежить на землі під кулями, чекаючи на свою чергу загинути або отримати інструмент. Саме тому він завжди намагався першим схопити лопату — поки молоді сумнівалися, а чи не доведеться бува більше працювати тим, хто має знаряддя. Бо війна — це не просто робота, а робота зі збереження власного життя.