Степан зупинився. Панчук, який ішов з іншого боку і, певно, чув розмову, кивнув ствердно — не скажемо.
— Пєньков плохой чєловєк бил. Совсєм плохой, — сказав Мурад і пішов вперед, зливаючись із досвітнім сірим степом, розчиняючись у ньому, так само, як і тисячі постатей у шинелях, яких зібрано тут, щоб убити.
Вітер стишився, сніг вщухав. Настало Різдво 1943 року.
Що треба робити, якщо людина зникла або ви отримали відомості про вчинення проти неї протиправних дій? Відповідь на це вам дасть будь-який другокурсник юрфаку. Ідете до міліції, складаєте заяву, реєструєте…
Ну а якщо це відбулося у Аденській затоці? Тій самій, що через Баб-ель-Мандебську протоку з’єднується з Червоним морем, яке так полюбляють українські дайвери, а іншим своїм боком виходить на Сомалійський півострів, який ще називають Африканським рогом.
Щойно Уляна розповідала Черешеньці, як шукати зниклого чоловіка, і от тепер вже сама годинами сиділа, втупившись у мапи та довідники, немовби готувалася до іспиту з географії. Суецький канал, Червоне море, Аденська затока, Сомалі… Невже не можна було поплисти якось інакше? Невже судновласники не знали, що там пірати?
Знайшовши підтвердження у новинах, що судно «Бріареос» захоплене в полон сомалійськими піратами, Уляна відчула розпач — стан душі, не характерний для юристів, а тим більше для неї, загартованої життям по саме нікуди. Такого розпачу не було навіть шість років тому, коли вийшла з жіночої консультації з результатами УЗД в руках та шеститижневою вагітністю під серцем. Бо тоді вперед штовхала фізіологія і дитина, що розвивалася всередині, ні про що не запитуючи та не попереджаючи. А тепер? Куди бігти? Кого питати?
Інтернет пістрявів повідомленнями про «Фаїну» з танками та українським екіпажем на борту, яку нещодавно викупили з полону за божевільні гроші, про «Аріану», що її звільнили два роки тому, цитував прес-конференції родин з приводу звільнення та бездіяльності державних органів. Але жодна публікація, жодне інтерв’ю не давало відповіді на головне запитання: що робити, якщо людина опинилася десь там, у полоні мешканців невизнаної країни Пунтленд на Сомалійському півострові, які взяли собі за звичку нападати на мирні кораблі та брати у заручники їхні команди?
Однак врешті Уляна нагримала сама на себе. Що це за манси? До чого тут Баб-ель-Мандебська затока та особливості постколоніального державотворення колишнього Італійського Сомалі, в яких навіть ООН не може розібратися? Так можна втикати до безкінечності.
Ти, врешті-решт, юрист чи лайно собаче? Врешті- решт!
Колись з Ларундою вони домовилися замість матюків по можливості вживати якісь евфемізми, бо по-перше, клієнти лякаються, а, по-друге, вони ж все-таки дівчата. Це виявилося не так просто, враховуючи емоційне навантаження, що вивільняє нецензурна лексика. Багато слів та виразів спробували без успіху, але оце саме «врешті-решт» несподівано прижилося. Воно чудово заміняло усі матерні вигуки, які покликані висловити емоцію, а не охарактеризувати людину. Воно злітало з губ само собою, не зачіпаючись, і розставляло емоційні акценти.
Врешті-решт! Зберися докупи!
І вона взялася міркувати як юрист. Отже нема жодних піратів та невизнаних сомалійських держав. А є власник судна, з яким у Степана існує контракт. Контракт вона бачила, читала, проте, на жаль, не залишила собі копії. Але запам’ятала, що представником власника в Україні виступає компанія по найму моряків з офісом в Одесі. Назва, звісно, вивітрилася з голови, але забивши у пошук слова «крюїнг» та «Одеса» швидко отримала перелік основних працедавців для українських моряків. Серед них значилася і «ABC Shipping Service» зі знайомими якорями на емблемі. Так.
Телефоном відповіла дівчина з типовою одеською вимовою. Вона підтвердила, що з «Бріареосом» негаразд, підтвердила, що у складі екіпажу є Степан Шагута, який підписав контракт за допомоги їхньої компанії, запевнила, що за останньою інформацією ніхто з екіпажу не постраждав, повідомила, що поки місце знаходження судна невідоме, але мальтійський власник судна «Валетта Шипінг» та грецька «Оушен Шипінг», яка здійснює управління, в курсі подій і вживають усіх необхідних заходів.
Уляна натиснула на відбій і подивилася на аркушик, що на ньому за звичкою фіксувала усе почуте. Назви компаній не викликали великої довіри. Але це вже хоч щось. І ключова фраза — ніхто з екіпажу не постраждав. Хоча, звідки це відомо?
Вона відкрила свою електронну пошту і перевірила, чи немає листів від Степана — саме цей спосіб спілкування, хоч як це дивно, був найефективнішим у морі. Був спам — зокрема й від компаній, які займаються морськими перевезеннями, якось вони, гади, вираховують мейли, які спілкуються з суднами в морі — але листа від Степана не було, хоч скільки натискай кнопку «гет месидж».
Що далі? Поміркуємо логічно. Сомалі — це іноземна держава. А за кордоном нашими громадянами займається Міністерство закордонних справ. Точно! Інтернет швидко підказав телефон гарячої лінії.
— Ви потелефонували на гарячу лінію Міністерства закордонних справ, зачекайте, оператор прийме ваш дзвінок. Ви потелефонували на гарячу лінію….
Уляна вже й сама стала гарячою, як ця лінія, коли нарешті почувся чоловічий голос:
— …адимидивиченко, — пробурмотів він своє прізвище так, щоб клієнт не дай Боже не розчув і у разі чого не мав на кого скаржитися. — Слухаю вас.
— Я з приводу захоплення судна «Бріареос» у Сомалі, — сухо промовила Уляна.
— Слухаю вас, — повторив голос.
— Один з членів екіпажу є українським громадянином. Шагута Степан Степанович.
Голос перепитав:
— Як, ви кажете, зветься судно?
— Брі-а-ре-ос. Власник — «Валетта Шипінг», Мальта.
— Дякуємо, ми зв’яжемося з нашим консульством на Мальті.
Уляна звикла цінувати юридичні тонкощі, тому уточнила:
— Управління здійснює грецька компанія «Оушен Шипінг».
— Дякуємо, ми зв’яжемося з нашим консульством у Греції, — майже дослівно повторив свою фразу голос, і Уляну це роздратувало.
— Пробачте, але він не у Греції, а в Сомалі, у піратів.
— На жаль, Україна не має свого представництва у Сомалі.
— Він в полоні у піратів! — підвищила голос Уляна.
— Розумію, — погодився голос. — А ви, пробачте, ким йому доводитеся?
Ким доводитеся? Гарне питання. Уляна трохи запнулася, але потім сформулювала розпливчасто:
— Родичка.
— Тоді вам необхідно звернутися до Міністерства з офіційною заявою, до якої докласти усі необхідні документи.
— Які документи? — не зрозуміла Уляна.
— Копію паспорта.
— Мого?
– І вашого. І цього…. як ви там сказали, Степана…?
— Не «цього», а Шагути Степана Степановича.
Голос у телефоні був позбавлений будь-яких емоцій, і це дратувало ще більше.
— Дякую. Копію паспорта Степана Степановича. Копію його контракту з судновласником. Копію документа, який підтверджує ваші родинні зв’язки…
— А це навіщо?
— Як це навіщо? — запитав голос здивовано і одразу перейшов на повчальну інтонацію. — Це питання стосується особистої безпеки, тому давати інформацію першому-ліпшому ми не можемо. Тільки близьким родичам, таким, як дружина, мати, батько, брати, сестри…
Уляна не стала дослуховувати весь перелік і сердито натиснула на кнопку відбою.
— Врешті-решт! — вилаялася вголос. Це була стіна, яку «в лоба» не пробити.
А втім… Вона шпарко взялася шукати у довіднику. Господи, хоч би мала мужність занотувати тоді той номер!
А таки занотувала. Це вже професіоналізм. Уляна натиснула кнопку виклику.
— Слухаю!
— Марина? Марина Шагута? Вас турбує Уляна. Юрист Степана Степановича Шагути, — вона не наважилася вимовити «вашого чоловіка».
— Слухаю.
— Можливо ви чули… Можливо знаєте, що судно Степана Степановича потрапило в полон до сомалійських піратів.
— Як в полон?
— Ну, як «Фаїна». Приблизно, — Уляна взяла паузу, щоб інформація встигла дійти до шокованого адресата. — У зв’язку з цим вам треба написати звернення до Міністерства закордонних справ, щоб вони почали переговори про визволення. І переслати мені копії документів, які засвідчують ваші родинні стосунки — свідоцтво про шлюб, метрики дітей…