Співрозмовниця на тому кінці раптом поцікавилася цілком спокійно:
— А це страховий случай?
— Не знаю, — питання було несподіваним і, чесно кажучи, вибивало з коли.
— Дєвушка, — голос у трубці забринів металом. — Коли я вас просила продовжити страховку, ви сказали, що не маєте розпоряджень. А страховки, мєжду прочім, досі нема. І ви навіть не передзвонили, як обіцяли. А тепер вам щось від мене стало треба. Значить я тепер повинна писати якісь бумаги і докладать документи? Інтєрєснєнько получається.
Уляна отетеріла.
— Зачекайте. Це ж ваш чоловік!
– І шо? — реакція на тому кінці була несподіваною. — На кого він оформив страховку, хай та і пише… Чоловік… Ми з ним розлучені п’ятнадцять год уже… Давайте страховку, і я всьо напишу, що треба. А без страховки не звоніть більше.
У трубці пролунав відбій.
Розлучені… Уляна не знала, чи радіти їй з цього приводу, а чи сумувати. З одного боку, Степан виявився неодруженим, точніше розлученим. І це було б прекрасною новиною, якби він був поруч. Бо дозволяло викинути з голови і серця безнадію та самокопання, що звили там своє ядуче гніздечко після дзвоника у перукарні. Це дозволяло навіть сподіватися… Вона вольовим зусиллям спинила пароксизм рожевих мрій. Тому що Степан був не поруч, а у далекому Сомалі, і щоб на щось сподіватися, спочатку треба визволити його з полону. І от тут новина про розлучення виглядала аж ніяк не прекрасною. Бо без дружини чи інших родичів стіну під назвою МЗС пробити просто неможливо.
Однак коли стіну не можна пробити, її можна обійти. Навіть якщо це — Велика Китайська стіна. В одному зі своїх вояжів правничими та новинними сайтами Уляна раптом зустріла прізвище уповноваженого із захисту прав людини. Чекайте. Але ж піратський полон — це справжнє порушення прав людини, або я чогось не розумію! У приймальні, куди вона потелефонувала, чемно вислухали, сказали, що на жаль, не володіють ситуацією, але подякували за повідомлення і пообіцяли, що зроблять усе можливе. Інакше кажучи, ввічливо послали на фіг.
Врешті-решт! Так можна і розгубитися! Але Уляна губитися не планувала. З висоти свого юридичного досвіду вона знала, що по-справжньому вирішити питання можна тільки й виключно за допомогою зв’язків. На зв’язках усе трималося іще в її дитинстві, коли для того, щоб взяти квиток на автобус, мама повинна була телефонувати подрузі, яка працювала в перукарні і мала куму на автовокзалі, а якщо це не допомагало, то — іншій подрузі, яка працювала на пошті і могла зробити «ліву» телеграму про те, що який-небудь умовний «дядя Гріша» помер і чекає усіх на похорон. З такою телеграмою видавали квиток з броні.
Київ, звісно, більший за рідний Очаків, але, щиро кажучи, не набагато. Треба лишень зв’язатися з корінними киянами. У чому перевага корінного киянина? Він навчався у школі разом з тими, хто сьогодні працює в Кабміні, в редакції, в Управлінні МВС. Він навчався в інституті разом із тими, хто сьогодні працює в Нацбанку чи Пенсійному фонді. Корінний киянин завжди має в записнику заповітний телефончик впливового однокашника — і саме тому не особливо тримається за свою теперішню роботу. Бо завжди може набрати номер і: «Привіт, що поробляєш? А я тут роботу шукаю, у тебе немає чогось там?». Те саме може зробити й батько або мати, колеги яких, відповідно до віку, очолюють ті самі управління, департаменти чи міністерства. От що таке — справжній киянин.
Ларунда, з якою Уляна ділила на роботі кабінет, була справжньою киянкою. Тому одразу набрала заповітний номер і за кілька годин влаштувала подрузі зустріч у службі зовнішньої розвідки. Бо саме там, на її думку, здатні були реально розібратись у ситуації. Слово «розвідка» звучало загрозливо, але Уляна ладна була зв’язатися із самим дідьком, аби отримати бодай крапелину надії.
Розвідник призначив зустріч біля пам’ятника Сковороді на Подолі. Уляна оцінила цей його вибір, коли стала посеред гранітного майданчика, присипаного легким снігом. Тут вона відчула себе тополею посеред степу, яку видно зусібіч — навкруги простиралася Контрактова площа, люди тулилися на віддалі від пам’ятника, саме там були доріжки й лавочки, а тут лише Григорій Савович з бурсацьким мішком за плечима та вона, Уляна, з сумочкою та телефоном. І щойно відчула всю свою самотність, телефон задзвенів. Номер не визначався. Мабуть, розвідник її вже шукає.
— Уляна? — почувся з телефону голос, і раптом у неї заслабли ноги, так що мало не впала на коліна перед пам’ятником. Тому що це був голос Степана.
— Степан?
— Драстуй. Як ти?
Вона схопила телефон обома руками і стисла так, неначе хотіла негайно видобути звідти цього чоловіка, ухопивши цей голос, як рятувальний кінець.
— Ти де? Що з тобою? Живий? Де вас тримають?
— Пробач, — сказав він. — Нам забороняють говорити іншими мовами. Тільки англійською. Щоб розуміли. Ду ю спік інгліш?
– Єс, — сказала вона, зробила кілька кроків і бухнулася на низький парапет попід фігурою Сковороди. Григорій Савич подивився на це поблажливо, як і годиться вічному спудею.
Вона розуміла англійську не аж так, але цього виявилося достатньо для того, щоб сприйняти головну інформацію — що він живий і здоровий, що їх привели до якогось порту, але не кажуть, до якого, що запаси на судні є, що телефон залишили один на всіх, тому він не може дзвонити часто. Що найстрашніше позаду і можна не турбуватися. Якось воно буде.
Уляна тільки повторювала: «Єс, єс», — неначе папуга, ковтаючи сльози, щоб не налякати Степана своїми емоціями. А в голові крутилося: «Він живий! Він живий!».
— Цілую, — сказав він наостанок українською. — Люблю.
– Єс, — автоматично сказала вона. — І я тебе цілую.
З’єднання розірвалося.
Уляна сиділа на парапеті, просто на снігу, і не могла прийти до тями. Перед очима все пливло та коливалося. Він! Живий! Сказав, що любить! А вона? Тільки «єс» і «єс». Замість повідомити, що зв’язалася з компанією в Одесі, що вони контактували з судновласником, що ті вживають заходів… Замість ділової інформації тільки ідіотське «єс»…
— Пробачте, ви Уляна Балановська? — почулося звідкілясь згори.
Уляна навела різкість. Поруч стояв опецькуватий невисокий чоловік у шапці та сірому пальті.
— Так, я, — невпевнено сказала вона голосом, яким розмовляють з парковими залицяльниками. — А що?
— Я — Микола Пилипович, — Відрекомендувався той. — Ми з вами домовлялися про зустріч.
Почувши ці слова, Уляна підхопилася з парапету, немов ошпарена. Боже, яка ідіотка! Це ж він, розвідник, з яким призначено зустріч. «А що, а що…», — подумки перекривила вона себе.
— Ой, пробачте, я тут по телефону…
— Щось трапилося? — турботливо запитав він, схиливши голову на бік, як породистий собака.
— Трапилося, — зізналася Уляна. — Він оце подзвонив.
— Ваш чоловік? — уточнив розвідник.
Уляна дещо розгубилася від таких слів, але потім кивнула. Врешті-решт з точки зору синтаксису це формулювання було правильним. Українська мова немовби навмисне пристосована до подібних випадків, бо «чоловік» у ній — це не обов’язково той, з ким ти одружена, це може бути просто ознака статевої приналежності. А «мій» у такому випадку — ознака приналежності фізичної. І якщо він саме їй подзвонив з полону, значить все так і є.
— Розкажіть, — звелів Микола Пилипович.
І вона, як могла, своїми словами, переповіла все почуте — і про невідомий порт, і про один телефон, і про англійську мову. Він кивав, немовби підтверджуючи, що все так і є. Немовби знав правду з інших джерел. Втім, так воно могло і бути — бо ж розвідка є розвідкою.
— Ходімо до кав’ярні. Тут недалеко є тихе місце.
Він повів її до гурманської «Кафи», яка окрім сотні різновидів кави мала ще зал у підвалі, переважно порожній та цілком придатний для таємної розмови. Всередині ґречно допоміг Уляні зняти пальто, потім роздягнувся сам, виявивши під сірим непримітним пальтом такий самий сірий непримітний костюм з синьою краваткою, а під шапкою — лисину «під Шевченка», теж досить типову для українських чоловіків. І тільки вмостившись за столиком та обравши собі та супутниці каву з грубезного меню, звелів: