— Розповідайте.
І вона почала розповідати — не від самого початку, звісно, але з того моменту, як провела Степана на літак у Борисполі. Як допомагала йому з контрактом до того, як потім обмінювалася мейлами, і як все було добре, аж поки прочитала страшну новину. І як її грубо відшили в МЗС та ввічливо — в інших інстанціях.
— Зрозуміло, — кивав Микола Пилипович. Він весь був втіленням уважності та турботи, а крім того — таємності, бо коли офіціантка принесла замовлення, зробив знак припинити розмову.
— Скільки людей в команді? — уточнив він.
— Два десятка, — сказала Уляна.
— А українців?
— Двоє.
— Ага, — він моргнув, потім взяв з блюдця невеличке безе, що його тут подавали до кави, і відкусив, облизавши крихти. — Це добре.
— Що добре? — не зрозуміла Уляна.
Він сьорбнув каву:
— Все добре. І що людей небагато. І що українців двоє. Звісно, за них не буде воювати наш МЗС, як за «Фаїну», але воно й на краще. Бо чим більше вони влазять, тим більша ціна.
— Ціна викупу?
— Точно, — посміхнувся розвідник. — Я вам скажу все, як є. Бо ви, як мені сказали, юрист?
— Юрист.
— Чудово. Юристи — люди раціональні. Значить так. Сомалійські пірати працюють за гроші. Їх не цікавлять люди, їх не цікавлять товари на судні, а тільки викуп. — У його голосі з’явилися викладацькі інтонації. — Ні, ну звісно, пограбувати каюти екіпажу — це святе. Але якщо захоплення судна минуло успішно, ну, в сенсі, якщо ніхто не постраждав, то далі вже відносно безпечно. Умови там, звісно, не цукор, — після цих слів він ще раз відкусив безе та запив його кавою. — Але здоровій людині витримати можна. Ваш чоловік здоровий?
Оце «ваш чоловік» знову різонуло вухо Уляні, але вона не показала цього і лише кивнула.
— Ну і слава Богу. Бо, знаєте, як воно було на «Аріані», коли у жінки з екіпажу стався викидень, бо вагітна була, і не могли допроситися лікаря, а медикаментів немає, знаєте, воно як.
— Боже, який жах! — Уляна якось по-бабськи схопилася за обличчя.
— А ви думали! — навіть з якоюсь пихою промовив Микола Пилипович. — Пірати вони і є пірати! Але максимум, що трапляється — пару разів можуть екіпаж повести на розстріл.
— Як це, на розстріл? — ойкнула Уляна.
— А щоб налякати. Щоб вони краще грошей просили. Переконливіше. Такі випадки були. Але щоб розстріляли — то ні. Бо ж вони за гроші там працюють. А розстріляти — це збиток. Вони хоч і дурні, й неосвічені, та гроші свої рахують.
Вони сиділи у тихій, затишній залі, примітивно декорованій під Африку, і розмовляли власне про Африку, проте декорації на стінах виглядали більш реально, ніж розмова. Водять на розстріл! Її Степана!
— Невже не можна їх звільнити? — в Уляни вирвався майже стогін.
— Ну, так саме це зараз і робиться. На піратів виходять представники судновласника і починають торгуватися. Справа ця нелегка, бо після «Фаїни» ціни виросли.
— А спецназ? — Уляна не могла зрозуміти, чому цей дядько так спокійно говорить про настільки жахливі речі.
Співрозмовник замахав на неї руками:
— Що ви! Що ви! Який спецназ? Ви знаєте, яка це морока, застосуваня спецназу? По-перше, — він почав загинати пальці, — треба отримати дозвіл від уряду Сомалі, а ми не маємо з ним дипломатичних стосунків. По-друге, треба отримати дозвіл від урядів країн кожного члена команди. Хто там у вас в команді?
Уляна знизала плечима. Степан згадував матросів- філіппінців, смішно називаючи їх пилипинцями. Ото і все.
— Ну от, там може бути цілий інтернаціонал. На це ніхто не піде. От французи свого часу дали їм добрячої тирси, але у французів військова база в Джибуті. А у нас? — він безнадійно похитав головою. — Крім того, застосування сили — це ризик життями: і військових, і екіпажу.
Уляна хотіла сказати, що для солдата ризикувати життям — це робота, інакше нащо він потрібен? Але подивилася на благосне обличчя цього Миколи Пилиповича, сповнене відчуття власної значущості, і промовчала. Він же розвідник, і теж за щось гроші отримує, ще й подумає, що це на нього натяк.
— Кому належить ваше судно?
— «Валетта Шипінг», Мальта, — випалила Уляна, яка вже вивчила напам’ять усі дані.
— Еге ж. А насправді?
— Що значить, насправді? — не зрозуміла вона.
Він знову посміхнувся, явно насолоджуючись власного компетентністю:
— Мальта — це один зі світових морських офшорів. Ви знаєте, що таке офшор?
— Я знаю, що таке офшор, — сухо відповіла вона.
— А, ну так, ви ж юрист. Так от, половина суден у світі плаває під прапорами Мальти, а друга половина — під прапорами Панами. Але насправді і тими, й іншими володіють греки.
— Ой, точно. Тут теж управляє грецька компанія.
— От бачите? — він кліпнув очима, засвідчуючи, що мав-таки рацію. — А до речі, в команді немає греків?
— Здається, ні.
— Це погано. Бо греки — скнари і торгуються довго. Хіба що на судні грек, і тоді їхня держава починає викручувати їм руки і все, що викручується. А так процес може тривати місяцями.
— Місяцями? — вжахнулася Уляна.
— Та ну! Місяцями — це ще не довго, — із якимось задоволенням повторив розвідник. — Є випадки, коли люди там сидять роками. А дехто так і залишається.
— Як це?
— А так. Якщо нема кому платити викуп. Вони ж не тільки на великі судна нападають. І на яхти, і на рибалок.
— Жахливо, — тільки зараз Уляна помітила, що не торкнулася кави.
— Жахливо, — якось весело погодився співрозмовник. — На вас чекає довга боротьба. І великі витрати, ні, не на викуп, бо це справа судновласника. А на переїзди, міжнародні дзвінки і так далі. І значить вам треба бути ощадливою.
— Напевно, — Уляна була зворушена такою чуйністю незнайомого чоловіка.
Розвідник по-батьківськи посміхнувся:
– І тут у мене є саме те, що вам потрібно, — з цими словами він видобув з кишені яскраву книжечку і поклав її на стіл. — Дивіться, з цими засобами догляду за домом ви можете заощаджувати реальні гроші, тому що їхня ефективність дозволяє витрачати буквально по одній краплі. І там, де ви раніше купували пачками, тут достатньо однієї упаковки. Крім того, це заощаджує час на ходіння по магазинам, якого, я знаю, завжди не вистачає діловим жінкам.
— Що? — не зрозуміла Уляна.
— Подивіться, — з цими словами розвідник присунув до неї стільця і став гортати буклет, пояснюючи, як діє концентрований пральний порошок та яку велику піну дає лише одна крапля суперконцентрованого засобу для миття посуду з апельсиновим запахом.
Уляна мовчки кліпала очима, несила щось сказати. А він цвірінькав і цвірінькав, нахвалюючи імпортний товар та закликаючи приєднатися до бізнесу і заробляти додаткові гроші, не витрачаючи на це часу, як це робить, наприклад, його дружина.
Зі стіни навпроти криво посміхалася фальшива африканська маска.
— Дякую, — все-таки знайшла потрібне слово Уляна, підвелася та пішла до вішака з пальтами.
«Врешті-решт!», — додала вона подумки.
— А ти впевнена, що це був розвідник? — перепитала Катька, почувши цю історію.
Уляна кивнула:
— Звісно. Ларунда його знає. Точніше, батько її.
— Та-ак. Втім, цілком може бути. У них же зарплати не такі щоб аж, а робота з людьми, багато знайомств.
— Еге, Штірліц під прикриттям агента з продажу миючих засобів, — сумно пожартувала Уляна.
Катька засміялася:
— Хай би поміняв заручників на свій диво-порошок, — і одразу схаменулася. — Ой, пробач, це у мене так, вирвалося.
— Та нічого. Я і сама хотіла це сказати… Придурок! — це вже прозвучало на адресу розвідника.
Звісно, вона не стала засмучувати Ларунду подробицями зустрічі, а просто подякувала. Адже насправді користь від неї була. Принаймні картина прояснилася. Звичний до аналізу великого масиву юридичної інформації Улянин мозок одразу взявся перетравлювати почуте — ну, звісно, за винятком відомостей про надзвичайну піну суперконцентрованого засобу. Отже, якщо відкинути піну, усе зосереджувалося на грецькій компанії, яка управляла, а насправді й володіла балкаром «Бріареос». Хтось мав накрутити їм хвоста, щоб швидше чухалися на переговорах.