У перший день чергування радикально змоклий Степан зробив вилазку до напівзгорілої ферми і, повернувшись звідти з оберемком обвуглених дощок, змайстрував у задній частині своєї позиції невеличкий дашок, виклавши під ним дерев’яні нари-підвищення — порятунок від води знизу.
Конструкція не залишилася непоміченою ушею Влодарчиком, і отримавши від нього цілком резонні зауваження, вдвох з камрадом вони замаскували дах цієї «шпаківні» землею з дерном. Удосконалене таким чином прибіжище не тільки рятувало їхню двійку під час чергувань, але й навіть сьогодні отримало від нових мешканців коротке «ґут» як комплімент винахідливості попередників.
Тепер усьому цьому нарешті мав прийти край. Звісно, перспектива поїздки у відкритому кузові вантажівки під дощем захвату не викликала, однак це було останнє випробування перед відпочинком — прифронтовим, але все-таки…
— Цо свихаць, Стьопо! — осяйний уша простягнув приятелю цигарку. — Додому?
— Якого дому? — Степан криво посміхнувся. — Може, хоч сухо буде, і за те дяка.
Наодинці у приватному спілкуванні вони послуговувалися кожен своєю мовою, добре мішаною з німецькими словами, що їх не було чим замінити. Зовні це, певно, справляло дивне враження.
— Титонь юж сухи. То єсць пєнкни знак.
— Звідки це? — Степан зі здивуванням розглядав суху цигарку.
— Змяна. Запаліть? — співрозмовник простягнув запальничку і ґречно прикрив вогонь мокрою приполою плащ-намету.
— Дякую.
Вперше за два тижні цигарка розкурилася з однієї затяжки, і незвично гарячий дим обпік горло.
— Нє маш вьєнцей камрада? — показав уша рукою на Руді, який примостився під стіною, угойдуючи, наче немовля, перемотану руку.
— Нового дадуть. Цей хоч живий залишився.
— До тилу поєдзє. Зраньйони фюр фюрер унд фатерлянд.
— Може й вінкеля дадуть на рукав.
— Правдоподобнє.
– І все одно йому краще, ніж тим.
З-за рогу виносили тіла двох правдивих невдах останнього нальоту. Один з них, кажуть, з переляку вискочив з рову і тут-таки потрапив під кулеметну чергу з літака. А другого знайшли мертвим у сліпому шанці — без жодних слідів насильства. Смерть чигала на нього просто під час оправки — не дуже почесно, але на фронті бачили й не таке.
Стрільці, що несли тіла, гребливо відвертали носи. Неподалік цуґфюрер Кайзер щось збуджено доповідав гауптштурмфюреру Ціммерману. Поруч витягнувся «струнко» молоденький штурман.
Гауптштурмфюрер різко спитав щось, і хлопчина витягнувся ще більше.
— Чекай, — невгамовний Влодарчик поклав свій мішок-штурмґепек біля приятелевих ніг і з цікавістю пересунувся ближче до місця подій.
Степан натомість байдуже сів навпочіпки і з задоволенням зробив затяжку. Він вже досить взяв на себе чужого клопоту, щоб вишукувати додаткового.
Гауптштурмфюрер кілька хвилин вивчав поглядом молодого штурмана, а той стояв, виструнчившись, просто як на параді. Зацікавлені, тримаючись про всяк випадок на відстані, обступили місце події. З-поза сірих спин Степану вже не було видно, що відбувається, і тому він здригнувся від несподіванки, коли раптом пролунав сухий звук пістолетного пострілу. За кілька секунд сірі спини розступилися, і пара стрільців потягли до двох попередніх невдах тіло третього — молодого штурмана. Гауптштурмфюрер повільно вкладав до кобури свого вальтера.
Тут-таки біля стіни намалювався й Влодарчик.
— Одмувів сіє транспортоваць трупи. Бжидує, — доповів він, хоч Степан ні про що і не запитував. І одразу ж виправився. — Чилі бжидовав. То нє єсть добри знак.
Недобрий. Точніше не скажеш.
Веселі розмови самі собою ущухли. А коли на подвір’я замість очікуваних відкритих вантажівок в’їхали кілька з обшитими сталевими аркушами кабінами і високими залізними бортами, настрій громади впав нижче нуля.
— Патж, єжелі єсть пружні, до дупи наш спочинек.
Степан спересердя плюнув цигаркою.
— Аякже! Пружні! Кого ж це вони можуть везти, якщо наша зміна вже тут.
Машини розвернулися, здіймаючи фонтани багна, та стали в ряд на краю подвір’я. І тут-таки залунала команда-прокляття солдат усіх армій і народів:
— Авф!
Команда, яка висмикує тебе з ліжка, відриває від полумиску з гарячим супом, підіймає смертельно змореного з привалу, вириває з рота цигарку і попереджає про появу начальства.
Цуґфюрери прожогом рвонули до командира, а стрільці згрупувалися по своїх підрозділах-юнкершафтах, стиха лаючись останніми словами. Інструктаж був недовгим, і вже за десять хвилин усі розсілися по машинах, а колона рушила розмоклим путівцем.
– Єдземі на інни дзял фронтова, — повідомив Влодарчик.
— Закладаюся, що там весело.
— Плоткуюць же там есць ціхо.
— Ну-ну. Ти їх слухай.
І справді. Якби не було гострої необхідності, чого б їх перекидали після виснажливої двотижневої вахти на передовій? З них же зараз вояки — нуль. Стомлені, застуджені, а головне — виснажені морально. І це найгірше. Бо війну виграють не ті, хто має кращу зброю, а ті — хто має вищий бойовий дух і волю битися по-справжньому. Це підтвердили перші місяці наступу, коли озброєні лише гвинтівками німецькі частини громили механізовані радянські підрозділи, оснащені такою бойовою технікою, що у німецьких офіцерів та військових інженерів щелепа відвисала зі здивування й заздрощів.
А проте солдатів не питають. Особливо під час війни. Тому лайка, яка спочатку дуже темпераментно лунала з машин, помалу втратила емоційне забарвлення, а згодом і зовсім ущухла. Нові обставини не залишали вибору.
За п’ять годин, що стрільці провели у кузові, кожен встиг кілька разів заснути і прокинутися — дорога диктувала свій ритм руху. Двічі довелося вилазити з кузова і виштовхувати машину з баюр. Ще двічі — чекати, поки те саме зроблять бідолахи з передньої машини.
На місці вже чекав шпіс із харчовою командою. І коли без затримки усі отримали по мисці гарячого супу-айнтопфу, загальний настрій почав змінюватися.
— Тшимай! — Влодарчик кинув приятелю на коліна пакунок.
Степан запитально підвів очі, не припиняючи сьорбати через край густу юшку, бо вже давно не їв гарячого.
— З Гаймату.
— М-м, — взявши вільною рукою пакунок, він прочитав уголос. — Фюр демпфер ім ґросен кампф — Гайматлянд. Демпфер, це…
— Бойовнік. Для бойовнікув вьєлької войни. З Ойчизни.
— Ойчизни? — скептично гмукнув Степан і розгорнув пакунок. — Ну, подивимося.
Цукерки, ерзац-шоколад, солодкі сухарі — він раніше не підозрював, що німці так полюбляють солодке. А головне — цигарки. І що особливо важливо — сухі. Він взяв до рук одну. На папіросному папері виднів напис дрібними літерами.
— Чекай, — Степан зіщулився. — Ану, що тут?
Ройовий і собі взяв цигарку і підніс до відвиклих від читання очей:
— Ук-ра…
— Україна! — Степан ляснув себе по колінах. — Точно. Це ж треба! І справді з Батьківщини. З Ойчизни, чуєш?
— Знамьєніто, — засміявся Влодарчик.
— От тобі і гаймат. Десь вантаж захопили, а пишуть — демпфер. Теж мені…
Але хороше має звичку закінчуватись надто швидко. Під кінець обіду чотовим передали команду готуватися до інфантері-айнзацу — висуванню на позиції. Перша лінія вимагала відповідного озброєння. Тому коли почали видавати боєзапас, знову гостро постало питання кулеметного напарника.
Меткий ройовий зник на кілька хвилин і повернувся з молодим, років сімнадцяти на вигляд, худеньким хлопчиною у новій, щойно з бекляйдунґекамери формі.
— Дас іст дайн ляндсман.
Степан здригнувся. «Ляндсман» — це по-нашому земляк. Він не любив земляків і завжди ухилявся від зустрічі з ними. Перший же «односелець», «знайомий» чи «родич» і — до побачення, фронт, драстуй, концтабір. У кращому випадку. А насправді, хто там буде морочитися із пересиланням у кацет. Кулю в лоба, як тому сьогоднішньому штурману — і все.