— Тільки він мені не як ляндсман потрібен, а як осьол. Набої тягати. А цей скільки на горба візьме?
— Ньєма варіантув. Альбо мусіш носіць сам, — поплескав приятеля по плечу Влодарчик.
Хлопець дивився ображеними очима. Степан не взяв до уваги, що він усе розуміє. Вийшло негарно.
— Українець? — запитав офіційно, щоб приховати розгубленість.
— Так.
— Звідки?
— З Баварії. А взагалі — з Галичини.
— Як це, взагалі?
— Маю бабцю-німкеню. Як Гітлер і Сталін домовилися випускати польських німців до Німеччини, батьки вирішили, що краще до Баварії, ніж до Сибіру.
Степан знав подібні історії. Меткі галичани досить швидко налагодили тоді торгівлю німецькими метриками. І багато хто зумів-таки втекти від висилки. Але, як врешті виявилось, не від війни.
— Добре. Ходім до зброї. Потім побалакаємо.
Крім набоїв та пари протипіхотних мін усім видавали магнітні гранати — гафтгольлядурґ, а на додачу телерміни. Додачі означали, що варто чекати на танки. Якщо таке й справді станеться, багато хто не доживе до тилового відпочинку.
Споряджених бійців вишикували для інструктажу з техніки безпеки. «На передовій не курити, не розмовляти, пересуватися по ходах сполучення…». Гаркавий голос і вимова шпіса нагадували Степану єврейську говірку, яку він чув на базарі у Бережанах у ті далекі часи, коли ще був не Степаном, а Павлом. Якось навіть стиха запитав Влодарчика, як це єврей може бути шпісом у німецькій армії? На що отримав жорстку і коротку заборону торкатися цієї теми, а також роз’яснення, що шпіс — не єврей, а шваб. І що швабський діалект фонетично є дуже схожим на ідиш, але говорити про це не варто, якщо не хочеш неприємностей собі, а заразом і своєму начальнику.
Після гаркавого інструктажу нарешті рушили пішим маршем до передової. Проінструктована шиценкампанія слухняно місила багнюку спочатку путівцем, а потім — полем. Степан тим часом уважно придивлявся до нового напарника. Той сопів під своїм вантажем, але набоїв не кидав і не відставав. Впертий хлопчина. Якщо виживе у перших боях, з нього можуть бути люди.
— Звуть тебе як? — спитав Степан на короткому привалі.
— Зеновій. Зеновій Клен.
— А я — Степан. Степан Шагута.
— Дуже приємно познайомитися.
— Приємно? Краще б ми з тобою не знайомилися.
— Чому?
— А тому, — раптом визвірився Степан. — Теж штрафник?
— Штрафник? — здивувався новачок. — Чому штрафник? Доброволець.
— Хто?
— Авф! — прозвучало раптом різко і, як завжди, невчасно.
І воші йшли далі мовчки.
Розмову вдалося продовжити вже на місці. Півкруглий окоп для кулеметної позиції виявився вже викопаним, і до того ж цілком кваліфіковано — ну хіба що потребував невеликого удосконалення. Роботи на годину-півтори. Протитанкові штюцпанцер-шанці навкруги підтверджували ймовірність танкової атаки.
— То кажеш, що ти — доброволець? — Степан накреслив на землі лінію майбутнього брустверу та увігнав лопату в землю.
— Так, — юний Зеновій радісно блиснув очима.
— Цікаво. Тільки хочу тебе попередити, що я — штрафник. І присуджений на два роки фронту як раз за ухилення від призову.
— Коли?
— Що коли? — Степан здивувався цьому питанню, так що навіть припинив копати.
— Коли присуджений?
— У сорок першому.
— А-а. Тоді ви вчинили правильно. Я був би теж так зробив. Але тепер — усе інакше.
— Що інакше? — це звучало якось дивно.
— Ну як це? — хлопець взявся пояснювати, немов завчене у школі. — Ми ж спочатку сподівалися на незалежність України під руков Гітлера. І для цього у союзі з вермахтом були створили дружини українських націоналістів. Але коли у Львові проголосили ту незалежність, німці злякалися. Уряд арештували, військо розформували. Тоді з того ніц не вийшло. І виходить правильно, що ви на то не піддалися.
Шагута гмукнув і повернувся до роботи.
— Ну гаразд. А зараз? Це ж все одно під рукою Гітлера.
— Тепер наша задача — постання стотисячного українського війська.
Степан махнув рукою на хлопця:
— Що б ти казав, якби не це. Якого стотисячного війська? Ти нормальний?
Зеновій образився:
— Не вірите? А порахуйте-но самі. У дружинах українських націоналістів було дві тисячі вояків. Це, ввіжей, готові ройові. Чого їм варто десяток рекрутів навчити? От вам уже і двадцять тисяч.
— Математик, — зітхнув Степан. — Ти давай, копай. Отут, і до мітки, — а коли хлопець взявся за лопату, уточнив: — Ти сам скільки часу воювати вчився?
— Шість місяців.
— Ну от. Шість місяців вчився, а маскувальну сітку на каску не вдягнув.
— Йой! — почервонів хлопчина і поліз до мішка.
Степан з усмішкою спостерігав за новобранцем.
— Отак і двадцять тисяч твоїх вивчаться. Давай краще рекогносцировку зробимо, поки щось видно, а потім вже докопаємо. Цього, сподіваюся, вас навчили?
Вони визирнули і оглянули місцевість.
— Ну, доповідай, що бачиш.
— Загорожі бачу з колючого дроту — шпанішерайтер. Бачу же сектори кулеметного обстрілу позицій праворуч і ліворуч перетинаються з нашим. Бачу же наш передовий рів вирито погано, що він без загорожі і не готовий до оборони.
— А що він прострілюється з нашого боку, бачиш?
Хлопець кивнув.
— Чому так, знаєш? — Степан витримав паузу і, не отримавши відповіді, задоволено гмукнув. — А кажеш, двадцять тисяч…
— От я і прийшов сюди, щоб навчитися, — вперто заявив Зеновій. — Ви мені розкажете, а я — іншим.
— Виходить, ти теж хочеш бути ройовим і вчити ці двадцять, чи скільки там тисяч?
— То правда. Для того і пішов був у військо.
Щось у цій впертості викликало симпатію. «Жаль буде, якщо його вб’ють», — раптом подумав Степан і швидко відігнав цю думку. Він боявся прив’язуватися до людей у цій м’ясорубці, щоб відчуття втрати не ставало надто болісним.
— Передня траншея — це не лінія оборони, а пастка. Вона меншої глибини і з великим переднім насипом. Коли ворог її візьме, він зупиниться і одразу ж буде під нашим вогнем і не зможе навіть втекти через той насип. А наступати ми йому теж не дамо. Зрозуміло?
Хлопчина замислився.
— А росіяни хіба’с того підступу не знают?
Тут уже почухав потилицю Степан.
— Якщо чесно… я цього не розумію. Щораз їм роблять таку пастку, і щораз вони у неї потрапляють. Кажуть, це через те, що у них весь час в атаку кидають новобранців. Але ж тоді виходить, що новобранців вони зовсім не вчать, навіть шість місяців…
Артпідготовка з того боку була короткою і нещільною — чи то снаряди заощаджували, чи сподівалися, що супротивник не надто міцно окопався. Степан заплющив очі, притулившись усім тілом до бруствера — як завжди робив під час обстрілів. Бо що його видивлятися — своєї смерті все одно не побачиш, вона приходить зненацька.
І щойно розриви пересунулися в тил, почулося:
— Файнд ґрайфт ан!
Одразу ж плече струснула рука молодого напарника.
— Совіти йдуть.
Степан розплющив очі й роззирнувся. Перше, що побачив — величезні, вирячені чи то з переляку, чи від збудження очі Зеновія. Потім сконцентрувався на звуках, і на тлі артилерійської канонади почув виразне гуркотіння. Здається, найгірші очікування справджувалися. Цього разу все серйозно.
Стрільці обережно висували голови з окопу. Танки сунули у напрямку невеликого гаю на правому фланзі. У полі зору вдалося нарахувати десяток гусеничних потвор, більшість з яких становили легко впізнавані за силуетом Т-34. Ближче до гаю повільно пересувалися також два важких КВ, 76-міліметрові гармати яких огризалися цілими снопами вогню. Скидалося на те, що головну силу цього удару доведеться відчути сусідам.
За кілька хвилин з-поза дерев обізвалися протипанцерні гармати. Артилеристи вдало вибрали позицію, їхній вогонь з флангу відсікав противника від основного напрямку атаки. Головним машинам довелося змінити курс і почати перестрілку з гарматами, але ар’єргардна п’ятірка, побачивши ускладнення, різко взяла праворуч. І цим маневром вже виходила прямісінько на позиції їхньої шиценкампанії.