Він знову хильнув з горлечка і відзначив, що справа непомітно зайшла за половину фляги. А тому знову потягнувся до закуски і запрошувально махнув ложкою напарнику. Той не зреагував — чи то перетравлював отриману інформацію, а чи то хміль почав діяти на повну. Довелося потрусили хлопця за плечі.
– Їж. Справжній солдат повинен вміти наїдатися наперед.
Деякий час напарники зосереджено пережовували варені у юшці шматки тіста. Потім до справи знову долучилася фляжка.
– І все-таки не вміють німці готувати галушки. — Степан скептично погортав ложкою нудлі. — А у вас роблять галушки?
— У нас — палюшки, — посміхнувся раптом Зеновій. — Мама варили. Ще на них казали кнедлі. Це те саме, знаєте? Але я найбільше любив був пляцки. До мами на пляцки усі приятелі в чергу шикувалися.
— А у нас — вареники.
— Пироги, — сказав Зеновій.
— Це у вас — пироги. А у нас збиралися на вареники. Куми, друзі, родичі. Наїдяться, горілки, як оце ми з тобою, вжиють і давай співати, — алкоголь розлився теплом по жилах, розв’язав думки та язик.
— А у нас…
— Та зачекай ти. Знаєш, як співають?
І Степан почав стиха:
Ой, чий то кінь стоїть
Що сива гривонька…
Хлопець одразу приєднався міцним дискантом. Пісню він знав і впевнено повів перший голос. Дует складався. У нічній тиші спів звучав усе впевненіше і сміливіше.
— А таку знаєш? — Хлопець зосередився і у свою чергу почав:
Там, попід гай зелененький, зелененький,
Вибирала дівчинонька льон дрібненький…
Пісню Степан чув уперше, але швидко ухопив мелодію і приєднався нижнім голосом без слів. Коли фінішували:
Не дай мене, моя мати, за пияка,
Бо проп ’є всю господарку, — хоч би яка.
Степан знову потягнувся до фляжки.
— А тепер ти слухай — перебрав після ковтка він справу до рук:
Гомін, гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває…
Тут вже підголоски повів Зеновій, який не знав слів.
Потім знову знайшовся спільний репертуар, і вдвох заспівали «Туман яром», а за ним «Віють вітри, віють буйні». І тут, на словах «Без милого нема дому, стане світ тюрмою», з ходу сполучення з’явився уша Влодарчек. Пісня урвалася.
— Два українці сан хур. Добже паньство співа. Знамьєніто. Свихаць на вшисткий фронт.
Хлопці знічено перезирнулися, а поляк продовжив.
— Дзвонілі до гаупшттурмфюрера з централі. Просілі… — він зробив паузу і повторив, наголошуючи на першому слові. — Просілі о ціша.
Уляна летіла до Стамбула. Рішення було спонтанним, необґрунтованим та емоційним — але саме таким і має бути справжнє жіноче рішення.
Наприкінці зими греки нарешті домовилися з піратами і після складної процедури передачі грошей та взаємних гарантій, відпустили бідолашний «Бріореос» з екіпажем до Ірану, який і був місцем призначення вантажу. Звідти Степан мав прилетіти до Стамбула, ну а потім вже — на Київ.
Ну здавалося б, лише пересадка у Стамбулі, і за кілька годин зустрінеш його у рідному Бориспільському аеропорту. Однак це було б неправильно. Зовсім неправильно. Бо насправді треба було летіти до Ірану, щоб зустріти судно в порту, так мала зробити справжня подруга моряка. І Уляна спочатку планувала діяти саме так. Але, навівши довідки про візу до Ісламської республіки, переліт з пересадкою та почитавши відгуки в інтернеті щодо тамтешніх порядків, вона зрозуміла, що це — нереально.
Ну а Стамбул — осьо він. Якихось дві години, і ти у стародавньому Царгороді. Уляна сама собі дивувалася — чому ж раніше сюди не зібралася. Це ж буквально під носом, і з візою немає проблем, і не так, щоб дорого, якщо замовляти готель через інтернет. Все одно, що жити в Очакові і ніколи не бувати в Одесі. Просто полуда якась на очах. Як любила казати бабуся — бачить під лісом, не бачить під носом.
Настуню погодилася взяти безвідмовна Катька — все-таки яке щастя мати таку подругу! Вона ж намовила продовжити візит до Царгорода на кілька днів.
— Йому зараз після полону потрібні тепло та ніжність. Ти ж розумієш? — питала вона. — А тут що? Він приїде, а ти: цьом-цьом, пробач, мені на роботу? То він до дружини побіжить, чи знайде собі когось, у Києві це запросто. Думати треба!
— Яка ти мудра, Катько!.. А як же мала без мене?
Вона тільки посміхалася, дивлячись на Уляну, як на дівчисько.
— Не переживай, Наську я візьму, до садка відвезу, нагодую, спати вкладу. Та і з Ярчиком їй буде веселіше, ніж з тобою. Відпочине від суворого маминого ока.
— Ти — справжнє диво! — Уляна не втрималася і, вставши навшпиньки, поцілувала її у щоку.
— Це ти зараз диво. У дзеркало подивися.
Уляна глянула і нічого не побачила — нічого особливого, хіба що очі блищать.
— Дурепа! Так це ж головне, що очі блищать! Бачила б ти себе останні місяці — засмоктана, чорна, худа, погляд, як у зомбі. А тепер — можна цицьки наголо і в бій!
— Та ну тебе!
Звісно, в перший день Стамбула вона не побачила. Ні, тобто фізично побачила, бо літак прилетів рано, а рейс з Тегерана був тільки пізно ввечері, тож і розміститися у готелі встигла, і походити між Софією та Султанахмедією — але це, як то кажуть, не приходячи до тями. Бо думками була десь далеко — чи то у Ірані разом із Степаном, чи то у Києві разом із малою, бо вперше залишила її так надовго не з бабусею. Одне слово, мінарети, пальми, фонтани та море пройшли непоміченими.
До аеропорту Уляна вирушила заздалегідь, ніби це могло прискорити прибуття рейсу. Навіть з її географічними здібностями дістатися туди громадським транспортом виявилося зовсім не складно. Тому в результаті довелося більше години тинятися без діла між будками прокату авто та авіапредставництв — ні про яку їжу, каву чи чай вона навіть думати не могла.
Коли на табло з’явилися дані про прибуття рейсу з Тегерана, Уляна намертво прилипла поглядом до розсувних дверей, намагаючись зазирнути якомога глибше всередину і там, в глибині, розглядіти Степана. Вона аж підстрибувала з нетерплячки, але справу це ніяк не прискорювало.
Початок виходу пасажирів з Ірану легко можна було ідентифікувати по яскравих накидках на головах жінок — туркені надавали перевагу значно скромнішим кольорам. От-от серед цих накидок мав з’явитися і її довгоочікуваний чоловік, але тут Уляні раптом спало на думку, що його дружина, Марина Шагута, теж може приїхати сюди по свого колишнього чоловіка. Не дивлячись на те, що відмовилася брати участь у його звільненні.
Уляна підозріло обдивилася натовп зустрічаючих і попри те, що, звісно, нікого підозрілого не побачила, про всяк випадок відступила назад. А помітивши у натовпі схудлого і засмаглого майже начорно Степана, ще якийсь час ховалася за спинами, спостерігаючи, як він озирається навкруги. І тільки переконавшись, що ніхто крім неї його не зустрічає, зробила кілька кроків наперед і гукнула:
— Степане!
— Уляна! Ти!
Потім вона повисла на міцній чоловічій шиї і вдихала забутий його запах, притлумлений полоном і дорогами, але все-таки пізнаваний і рідний. Це був її Степан, і у цілому світі не було жінки, яка б могла його у неї відібрати.
Вона тулилася до міцного плеча всю дорогу вечірнім Стамбулом, а він посміхався і міцно стискував, у відповідь притуляючи до себе. Уляна говорила безупину. Розповідала про Настусю, маму, Київ, Очаків, Катьку та Віку з Вікінгом. Про розвідника, який торгував засобами для миття, та режисера із м’яким голосом. Їй хотілося повідомити про все, що відбувалося, поки Степан був у полоні, наче це могло якось компенсувати безвихідь і самотність останніх чотирьох місяців.
У готелі сонний портьє не одразу знайшов ключ від номера. Степан тут-таки зайняв душ, сказавши, що перш за все хоче змити із себе усі спогади про полон. Уляна тим часом перевдяглася у халат, розстелила ліжко, а потім не витримала і спробувала продовжиш розмову, марно намагаючись крізь замкнені двері перекричати шум води. Врешті він вимкнув воду, а за кілька хвилин на порозі ванної з’явився її чоловік, свіжопоголений, із зачесаним назад мокрим волоссям, ще й обмотаний рушником навколо стегон. Тепер Уляна змогла оцінити, наскільки він схуд, а точніше висох, бо й до того не мав зайвих кілограмів. Однак ця худорба викликала радше повагу, аніж жаль, і страшно захотілося стиснути його, такого зовсім іншого у обіймах і знову, як колись, стати єдиним цілим.