Вони снідали на даху готелю, одним оком милуючись Султанахмедією, або ж Блакитною мечеттю, як її звуть європейці, а другим — Босфором з його корабликами та чайками. Трохи збоку на тлі неба вивищувалися контури Айя-Софії. І навіть погана машинна кава та прісні пластівці із знежиреним молоком не могли зіпсувати враження. Недорогі маленькі готелі у центрі міста свої спартанські умови цілком компенсували краєвидами та пішим доступом. Врешті, де іще можна дозволити собі снідати, дивлячись на кілька чудес світу одночасно, хай навіть не всі визнають їх чудесами, та маючи поруч кохану людину, врятовану з піратського полону — і це вже справжнє диво, навіть не сперечайтеся.
— Ти пробач, — раптом сказав він. — Я вночі…
— А мені сподобалося, — перервала Уляна і посміхнулася.
— Я не про те. — Степан зберігав цілковиту серйозність. — Мене просто від намазу у ступор кидає. Це ще з армії. Давня історія.
— Ще з армії? — здивувалася Уляна.
— Я ж тобі розповідав, що служив у Туркменістані. Не в Афгані, а на кордоні. Не знаю, що гірше.
Війна в Афганістані була острахом усього її дитинства — плачі маминих подруг, у яких призивали синів, таємні розмови у кімнаті з проханням допомогти відмазати, бо мама працювала в лікарні. Пісні про «солдатські цинкові гроби» та похорон на цвинтарі із автоматниками та салютом в повітря. Війна їй тоді уявлялася якоюсь таємною непереборною силою — мабуть, так колись уявляли чуму чи холеру. Ця потвора, немов змій із казки, який живиться гарними дівчатами, теж забирала найкращих — тільки це були хлопці. І кожне місто, кожне село мало принести їй свою жертву.
— Потім, коли повернувся, то начебто відійшов. Почав ходити в море. Поки на внутрішніх лініях, все нормально. А як вперше потрапив до Єгипту, почув муедзина, тут мене і накрило. Наче знов у палатці, наче бойова тривога. Давно це було. Думав, пройшло.
— Там стріляли? — обережно спитала Уляна.
Він невесело посміхнувся.
— Стріляли. І ми стріляли, і по нас стріляли.
— Але ж Туркменістан наче був у Радянському Союзі? — вона не зовсім чітко орієнтувалася у географії імперії.
— Був, — він ковтнув слину, від чого горло стиснулося, а жили напнулися, як канати. — Розумієш, там пустеля. А в пустелі хто розбере — де Афган, де Союз. Там каравани з опієм, їм однаково, хто ти, стріляють по всьому, що рухається.
Уляна дивилася на нього, намагаючись уявити, як він виглядав у військовій формі. Мабуть, йому личило.
— Ви їх ловили?
— Ми їх лякали. А вони — нас. Ловити — це не наша справа, це гебешники, у них свій спецназ. А ми кордон прикривали. Ну і туди ходили зустрічати, коли наші верталися із завдань. Хлопців по шматках привозили…
— Тяжко було?
Він знизав плечима:
— Тоді здавалося, що ні. Єдине — коли оці шматки від людей… Це страшно. А так… Я ж оце зараз у піратів думав — ну чого матросня капризує? Вода технічна? Їжа з консервів? А спробували б вони прожити на двох каністрах на взвод, коли не знаєш, завтра привезуть свіжу чи старшина, сука, сп’яну забуде. Коли кожен ковток на рахунку. Нам тоді тушканчик був як делікатес. Як підстрілиш — свято. Шашлик. Я з того часу і жару спокійно переношу. Ну так, погано, коли в каюті за сорок. Погано, коли на двері націлюють кулемет, щоб налякати. Але я це вже бачив, і не раз. Ми в пустелі реально дикі були, обідрані, зарослі, немиті і голодні, у кожного автомат, і хлопець може по тушканчиках стрельнути, може по варанах, а може, від перегріву, і по тобі. Чорт його зна, що у нього в голові.
— Боже мій! — видихнула Уляна.
— Я коли в Херсон приїхав, перший час під машини ішов, просто на проїжджу, не дивлячись, немовби якийсь мансі.
— Мансі, це хто? — не зрозуміла вона.
— Мансі — це у нас у Сургуті оленеводи. Вони як в місто трапляють, то ідуть, як у тайзі, впоперек під машини. Отак і я. Людей боявся, коли багато, на трамваї витріщався. Одне слово, дикий. Поки прийшов до тями. А що ти хочеш — рік в пустелі. Мене ж навіть на похорон до мами не пустили. Телеграму заховали.
Цю історію Уляна вже чула, але не могла вкласти у голові. Звісно, про радянську армію вона мала певні уяви, бо в Очакові базувалося п’ять військових частин, і поножовщина між п’яною матроснею на танцях була нормою. Мама регулярно приносила з лікарні інформацію про порізаних мічманськими кортиками та рибзаводівськими ножами танцюристів, а однокласники хвалилися знайденими трофеями — закривавленим гюйсом чи бескою. Але з іншого боку в телевізорі були фільми, які оспівували мудрих і мужніх офіцерів, сувору чоловічу дружбу та взаємодопомогу. Дивно, але обидві ці реальності одночасно закріпилися у її голові і зовсім не заважали одна одній.
— Словом, я у Сомалі згадав свою службу і зрозумів, що піратський полон — ще не найгірший варіант.
— А вони хто? — поцікавилася Уляна. — В смислі, пірати. Теж мусульмани?
Він звів брови, і на чолі утворилися дві глибокі зморшки:
— Чорт їх знає. Ми були в закинутому порту, там тільки кабак якийсь стояв, де бухали.
— Так мусульмани ж не п’ють.
Він посміхнувся:
— Отут ти помиляєшся. Мусульмани п’ють і сало їдять, якщо треба. Нам азіати розповідали — коли в армію забирають, старійшини сходяться і дають дозвіл їсти все, що дадуть. Бо в армії треба вижити. Ну а ці сомалійські придурки — ти б їх бачила. Засосані, брудні, п’яні. Наші пилипинці на судні — зовсім не гренадери, а ці так взагалі укурки, у нас бомжі бувають кращі. Якби не автомати, розігнали б їх, як п’ятий бе.
— А моджахеди які були?
— Афганські? Та я їх зблизька не бачив. Ті, що в нас стріляли — чорт їх знає, до них далеко. А може, вони й іранці чи пакистанці. Афганці через кордон приходили вівці у туркменів красти. Це було. Але й туркмени теж крали. І взагалі, війна — це війна. Або стріляй, або тікай. Так що тут без сентиментів. Це тепер ми знаємо, що там насправді було. Що совок сидів біля Кабула і тримався за одну дорогу. А тоді кричали, що будуємо соціалізм і треба грудью стать на захист.
Він несподівано нахилився і поцілував її у скроню. Від несподіванки вона зашарілася.
— Знаєш, я раптом відчув, що скучаю за тобою. Переживав, як ти мене зустрінеш.
Вона зробила наївні очі:
— Ну, і як я тебе зустріла?
— Супер!
І тут Степан вперше посміхнувся.
Вони гуляли Стамбулом, вона — гріючись під весняним теплим сонечком та милуючись яскравими квітами після мерзенної київської зими, він — насолоджуючись прохолодою та свободою після задушливої сомалійської.
Сьогодні Уляна нарешті побачила вічне місто широко відкритими від щастя очима. Прозорі мережива гілок, що тільки-но почали прокидатися і бубнявитись бруньками, утворювали тонкий сіро-зелений серпанок, крізь який графічні контури мінаретів здавалися накресленими просто на небесному папері. Вона з подивом відзначила, що дерева тут обрізають культями так само, як тополі у Києві, і з них на всі боки так само стирчать патички.
Вони поснідали, а точніше, заїли прісний готельний сніданок неймовірно смачними бубликами з кунжутом — так званими сімітами, що їх вулицями возили торгівці на тачках.
— Ми з тобою антисіміти, — жартувала Уляна. — Бо нищимо сіміти.
Потім зайшли до Софії, яка одразу приголомшила до стану безмовності. Уляна, звична до старовинних українських церков — що старіших, то темніших, — просто не могла отямитися від побаченого. Півтори тисячі років тому збудувати таку грандіозну споруду — це виходило за всі межі уяви. Степан, який долав Босфор безліч разів, на диво, ніколи не сходив тут на берег — таке трапляється у морських вовків, тому він уважно слухав Улянині перекази з путівника, купленого ще у Києві. Багатомісячне ув’язнення на судні змінило його не лише фізично — глибоко запалі очі, здавалося, стали ще більш задумливими, а мова ще ощадливішою. Уляна часто ловила його погляд, який замість роздивлятися дивні дива вічного міста, зупинявся на ній, ловив кожен рух обличчя, і щастя виливалося з її очей зовсім безсоромно.