— Аякже.
— Та-а. Складно вам, морякам.
— Непросто.
Уляна раптом посерйознішала:
— Але генетична експертиза добра тільки тоді, коли морально готовий змиритися з її результатами. Ти готовий?
— Так, — по-чоловічому незворушно відповів Степан, дивлячись їй просто у очі.
— А мені, якщо чесно, треба подумати.
— Пане чотовий! — почав доповідати ройовий Кущ, пантруючи краєм ока, чи не зашпортався хтось з бійців, виконуючи команду «ставай». — Рій займається відпрацюванням бойової взаємодії.
Чотовий Шагута прискіпливо оглянув різношерсту лаву і лишився задоволеним. Звісно, на справжніх жовнірів цей десяток селян іще не тягнув, але й цивільна розхлябаність та сваволя лишилися у минулому. Люди вже зрозуміли, що найважливіше у бою — вміння діяти разом. А для цього треба перш за все навчитися простих спільних дій — шикуватися, маршувати, маневрувати у лаві. Ці вправи, що їх цивільні мають за військову тупість, вже сотні років навчають взаємодії, а отже зберігають життя і забезпечують майбутні перемоги.
— Спо-чинь! — скомандував він. І повторив вголос, щоб уся чота почула. — Усім роям! Спо-чинь!
Чотовим Степана призначили одразу, щойно пристав до Фронту української революції, адже він мав досвід війни проти німців у польській кампанії. Тут цінувався військовий вишкіл, а крім того саме за себе промовляло бажання воювати у той час, коли більшість селян приглядалася до чергової влади, сподіваючись, що вона буде ліпшою за попередню нову, тобто комуністичну.
Захват від того, що совіти повтікали, букети квітів та короваї новим «визволителям», пекельний жах від злочинів, що відкрилися разом із совіцькими тюрмами, плач над закатованими та прокльони катам поволі змінялися глухим невдоволенням новими порядками, що аж надто нагадували старі. Галичину нібито оголосили самостійним «дистриктом» із власним управлінням, але з іншого боку, «дистрикт» цей був у складі Польщі, яка по-новому звалася Генеральним губернаторством, і українців у ньому навіть не називали українцями — офіційні газети вживали нейтральне визначення «місцеве населення» або й взагалі «люди у пістрявому одязі», тобто у вишиванках. Колгоспи, там де їх за два роки встигли таки організувати совіти, німці не розпустили, а просто переназвали на «ліґеншафти». Усе це, а також реквізиції продуктів та мобілізація на роботи, не могло подобатися селянам, а проте більшість людей в усьому винуватили війну і сподівалися якось перебути важкі часи.
Степан і сам перший час приглядався до влади та ховав збіжжя від «континґенту», але після того, як одного дня повернувся з лісу і застав удома заплакану Софію та стривожену матір, як почув, що за ним приходили військові, а натомість забрали слобожанського родича Ліщинських, вирішив, що приглядатися доста, а тому гайнув до лісу, не чекаючи, поки німці розберуться та повернуться по справжнього Шагуту. Викопав землянку, де пересидів кілька тижнів, навідуючись до села вночі. Мати, до нестями налякана останніми подіями, тепер боялася навіть носа поткнути на вулицю, Софія поралася з малою Марічкою, тому теж далеко з хати не виходила, отже переповідала лише те, що чула від людей. Що сусіда Мар’ян знайшов у себе німецьких предків та пішов до «селбстшуцу», тобто самооборони, то тепер ходить з пов’язкою на руці. Про те, що військова поліція поки що не верталася, а від Павла не було жодної звістки. Що в управі посадили німця та двох поляків, щоб порядкували селом. Що сусіда недобре позирає у його двір — і Степан знав, чому, бо з цим самим Мар’яном, який тепер став «фольксдойче» та представником місцевої влади, точилася стара суперечка за межу.
Ця остання обставина була чи не найнебезпечнішою. Якщо сусіда дізнається, що Степан ховається від німців — точно доповість у поліцію. Повертатися до села було небезпечно, але й далі ховатися у лісі не випадало — бо рано чи пізно люди помітять, що до Шагут вчащає нічний гість. Навертало на зиму, питання ставало руба. І тому одного разу Степан зібрав речі, міцно обійняв на прощання матір та попросив її дбати за Софію з Марічкою, як за власну доньку й онучку. Софійку, у свою чергу, напутив приглядати за ґаздинею, як за власною матір’ю, а Марічку просто мовчки пригорнув до себе, бо приріс до неї за цей час, немовби й справді до власної дитини. Потім попросив у матері благословення і пішов шукати долі.
У перші дні ледь не загинув, наразившись на групу радянських оточенців, які не мали що їсти, зате набоїв не шкодували. Дістався Крем’янеччини, перезимував на далекому хуторі у товаристві ще двох таких, як сам, «самопасів», а на весну пристав до загону Українського війська — двох десятків місцевих людей, які охороняли села від мародерів та польських партизанів, що гордо звали себе Батальйонами хлопськими, але поводилися так само, як мародери.
Тут Степанові вперше придався військовий досвід — він взявся за організацію вартової служби та алярмової системи. Про повноцінні бойові дії не йшлося — у більшості випадків двох-трьох вчасних пострілів з різних позицій було достатньо, аби переконати бандитів, що оборонці жартувати не збираються і краще пошукати легшої здобичі деінде. Кілька відбитих без жодної краплі крові нападів підвищили авторитет Шагути серед селян та колег по зброї. Проте коли влітку німці розпочали масштабні реквізиції збіжжя та м’яса, стало зрозумілим, що одним ППШ та кількома обрізанами з радянських гвинтівок, що їх мало тутешнє Українське військо, від справжньої сили не відбитися. Німці жорстко і вправно придушували будь-які спроби збройного опору. По селах стогін стояв від батожених людей та чорніли згарища спалених хат.
Саме у цей момент на терені з’явився загін Явора-Яворенка, який іменував себе Фронтом української революції. Командир, колишній лейтенант Червоної Армії, на голові носив незвичну у цих місцях козацьку кучму, за поясом — дві гранати, і вже самим своїм виглядом демонстрував, що має великі плани. З селянами поводився, як вони це люблять — трохи зверхньо, трохи по-братньому, говорив зарозуміло, але брав за душу, так що люди несли повстанцям усе, що мали в коморах. Яворенко натомість громив застави прикордонників-гренцшуців, які охороняли розділову лінію між дистриктом Галичина, який вважався Німеччиною, та Рейхскомісаріатом Україна, що був немовби сам по собі. Від кого охороняли — залишалося таємницею, але заважали вільному пересуванню, а селяни цього не любили, як тільки можуть не любити в Україні будь-які обмеження волі. Тому невеликі, але звучні перемоги оберталися ФУРу доброю славою, яка випереджала Явора та примушувала тремтіти місцевих шуцманів по обидва боки українсько-українського кордону.
Власне ця слава, а ще вміння пощипати німців й одразу розчинитися у лісі, втерши носа основним силам шуцманшафту, і схилила Шагуту до того, щоб приєднатися до Фронту української революції, який на той час нараховував дві сотні бійців. Двоє з колег з Українського війська пішли за Степаном, решта ж залишилася у селі, сподіваючись на краще. Посаду чотового Степан сприйняв, не кремпуючись, хоч для капраля війська польського це й було захмарною кар’єрою. Але він справедливо вважав, що на війні керувати мають найдосвідченіші, і якщо з’явиться кращий за нього — будь ласка, нехай керує.
Щоправда, з настанням морозів активні дії довелося згорнути і на зиму в Яворенка залишилося лише кілька десятків хлопів — відчайдухів або тих, кому вже зовсім не було де дітися. Місцевих селян розпустили по домівках до відповідного сигналу про збір. Чота Шагути схудла до п’яти вояків, зберігши щоправда двох із трьох досвідчених ройових. Один з них, колишній червоноармієць з Наддніпрянщини, мав прізвисько Старий, бо мав уже цілих тридцять років. Другим був Кущ — студент, що брав колись участь у забороненому польською владою Центральному союзі українського студентства, за що цілий рік відбув під слідством. Ну а після «визволення», вже у сороковому за те саме потрапив до НКВД, звідки був звільнений німцями, проти яких одразу й пішов воювати, як сам казав «на подяку».
Користуючись зимовою паузою, Степан кілька разів навідувався до своїх. Приходив уночі, бо сусіда-селбстшуце все ще пильно вдивлявся у спірну межу, шукаючи приводу для з’ясування стосунків. Мати заслабла на серце, не витримавши лиха, яке принесли нові окупанти. Софія доглядала її, наче рідна донька, Марічка називала «бабусею», і Степанові серце щеміло від того, що на місці Софії з Марічкою мали би бути його жінка і його донька, якби не поляки, якби не совіти, якби не німці і не війна. Але ніде дітися, і Степан з тяжким серцем повертався до ФУРу.