У лютому відбулася зухвала операція у Крем’янці, коли хлопці двома фірами під’їхали до повітової друкарні, де, погрожуючи зброєю, завантажили на сани верстат, набірну касу, запас паперу, та вивезли усе це до лісу. Під час рейду Степанова чота здійснювала охорону шляху, і він таким чином перевірив, чи не втрачено бойові навички за час різдвяних свят.
Власна друкарня, якою відтоді опікувався заступник Яворенка інженер Грушка, перетворила Фронт української революції на потужну ідеологічну одиницю, бо дала змогу друкувати власні листівки, ба навіть захалявні книжечки, де докладно пояснювалося, чому треба боротися проти всіх окупантів — радянських, німецьких, польських, і чому український селянин є основою нації та будівничим власної держави. Дуже швидко почали робити й літературу на замовлення — для Організації українських націоналістів, яка активно засвоювала терен. Степан кілька разів їздив на зустрічі до суворих, без тіні посмішки хлопців, які передавали йому матеріали. До друкарні бандерівців не допускали, знаючи їхню пристрасть до збройних реквізицій. Так само подалі від схрону віддавали оунівцям готові наклади.
Коли ж зійшов сніг, вирішено було знову почали збирати людей, готуючись до походу у Галичину. На цю небезпечну затію підбурював Явора львів’янин Грушка. Але похід не склався, бо навесні сорок третього року на Крем’янеччині розгорнулася справжня веремія.
Радянські партизани, що невідь-звідки взялися на терені, агітували людей до своїх лав, нібито для захисту від польських Батальйонів хлопських. Одночасно німецький шуцманшафт, зібраний з добровольців, полонених, перебіжчиків та нечисленних призовників, проводив систематичні облави на тих, кого ще можна було мобілізувати у військо чи на роботи до Німеччини. З третьої сторони місцевий відділ ОУН(б), очолений районним провідником зі зловісним псевдо Крук, розгорнув справжнє полювання за непідконтрольними йому загонами, намагаючись силою загнати всіх українських партизан під свою руку.
Фронт української революції в цих умовах тримався за селян, як за останню надію, підживлюючи їх віддрукованими Грушкою промовами Петлюри та статтями Липинського. Ну і ще відбитими у німців обозами із «континґентом», перехопленням реквізованої худоби та звільненням арештантів. Це давало плоди у вигляді сотень добровольців, які стікалися під знамена Явора-Яворенка, і лісова армія за кількістю наближалася вже до повноцінного батальйону.
Нині Степан Шагута намагався вишколити новоприбулих стрільців, що їх тут на кшталт армії УНР називали козаками. А що таке вишкіл? Це не тільки здатність слухати і розуміти командира, не тільки вміння опанувати зброю, але й відчуття правди в собі, свідомість того, за що воюєш, віра у товаришів, які не здадуть, та у перемогу, яка насправді є дуже далекою. Це передусім те, що веде стрільця у бій, примушує терпіти біль і ризикувати головою, бо, як відомо, стріляє не зброя — стріляють люди.
Саме тому Степан виводив свою чоту щоранку до лісу й муштрував до сутінків роями окремо та разом. Щоб усі, хто має сумнів, утекли одразу, але кожен, хто залишиться, був певен, що спину захищено, щоб волів ліпше віддати своє життя, аніж зрадити товаришів.
Довгі, виснажливі марші, вправи зі зброєю, тактичне навчання, засвоєння німецьких та радянських систем — бо ж партизан завжди воює зброєю ворога. Недовгі спочинки, під час яких козаки знайомилися ближче, розповідали про себе та рідні краї — адже тут зібралися люди мало не зо всієї Волині та Галичини. Політичну та виховну роботу з хлопцями проводив заступник Яворенка на псевдо Остап — він час від часу приїздив зі штабу Фронту. Але Степан знав, що головним вихованням все одно залишається спілкування стрільців поміж собою, а також з командиром. А тому завжди приєднувався до них на перекурах.
— Так оце ж, кажуть, бендзе нині у вас не українське Замостя, а Гіммлерштадт, німецька земля, — розповідав, схиляючись до ватри Любко, утікач з Холмщини, що пристав до ФУРу два тижні тому.
— Що то воно? — здивувалися хлопці.
— Земля Гіммлера, Гіммлерштадт. Це провідник тамтой, одразу після Гітлера. Там будуть жити німці з Румунії. А нас мусять переселити у якісь-то нові села.
— Ну?
— Ну! Ми си позбирали, поїхали. І бачимо сь, же то не є нові села. Замість тих нас поставили у польські осади. А поляків там ніц нема, — Любко говорив короткими фразами, немовби силоміць виривав їх із себе, втім прості селяни взагалі не відзначаються красномовністю.
— А поляки де?
— Поляків у табори були виселили геть. Нас поставили замість поляків. А до наших хат — німців з Румунії. Бо в нас там нині Гіммлерштадт.
— Звідки ж у Румунії німці? — перепитав хтось.
— Мо’ то фольксдойчі румунські, — припустив ройовий Кущ.
— Святий Боже! — хлопці перезиралися та хитали головами. Навіть для тих, хто бачив радянську колективізацію та вивезення на заслання, таке от переселення народів, було за межею уяви.
Почувши згадку про Бога, Любко одразу перехрестився:
— Ну, а поляки тамті теж свого лишати не хтять. Як ми там стали, вночі приходит Армія Крайова: українські наєзьдзьці, спадайцє сконд єстесьте!
— Шляк би їх трафив!
— То я собі міркую: хто ж оце буде нас обороняв? Хай вно горить, а поки не стане Україна, діла не буде. То взяв кріса та подавсь до лісу.
Яким чином з Холмщини дістався аж до Волині, він не розповідав, та Шагута й не особливо розпитував. У ФУРі панували козацькі правила прийому новачків: перехрестився, «Отче наш» прочитав — значить свій. І вже що-що, а хреститися Любко вмів — навіть на тлі традиційно релігійних галицьких та волинських селян він вирізнявся завзятістю у цій справі. Клав хреста на себе мало не щохвилини, постійно бурмотів молитви та торкався ладанки на шиї. Втім, це йому не заважало бути старанним на військовій муштрі, тому чотовий дивився на таке дивацтво поблажливо.
– І знову українці у всьому винні! — Кущ махнув рукою. — Поляки ж проти німців не стануть, то давай на нас.
Козаки схвально загомоніли.
Стосунки з поляками давно вже були ворожими — ще від пацифікації, коли людей били просто за те, що українці. Степанові й досі боліли рани забитого батька, що навіть на його похорон не потрапив, бо в цей час служив вірою і правдою Жечі Посполитій, а вона йому за це гідно віддячила, забивши батька на смерть. А проте до великої війни з поляками не доходило аж до цього року, коли німці отим своїм Гіммлерштадтом хлюпнули олії у вогонь, який вже багато років тлів на терені. Про нову війну оповідали страшні речі — спалені села, вирізані родини, кров та розорення. Сюди, до Крем’янеччини великі польські загони не діставалися, але несподівані наїзди боївок Батальйонів хлопських робили багато лиха.
— Так німцям того й треба. Щоб українці з поляками нищили одне одного замість стати разом проти них, — підбив підсумок чотовий Шагута.
Любко, який пройшов усю Волинь, і набачився дорогою різного, особливо переймався релігійними справами:
— Прийшли сь до панотця та й кажут: забирай си, бо заб’ємо. Та йой. А той бідак, як йому? То й поїхав собі. Мусіли дати нового. Ті знову вночі до хати з ґверами. А він старий, йому хіба с сімдесят. Теж поїхав. А ті — до управи: кажуть, нема українського попа, то давай ксьондза.
— З поляками тре чинити так, як вони то кажуть, — озвався чорнявий і непривітний галичанин, який за свою таку вдачу й отримав назвисько Суворий.
— Як чинити? — не зрозуміли хлопці.
— Жечь і палити, — так само спокійно пояснив Суворий.
Усі зареготали.
— А що то є «жечь»? — не зрозумів Любко.
— То те саме, що «палити», тільки по-московськи, — пояснили йому.