Де ж ці кляті машини? Може, й справді хтось дізнався про засідку, і сюди вже збираються шуцмани з усіх околиць? Степан відігнав від себе цю думку, як панічну і негідну вояка. «Спокійно. Терпець на війні — головне, може, навіть головніше за перевагу у зброї. Розрахунок та терпець. Розрахунок ти зробив. Залишається потерпіти».
Над головою задзижчав комар. Ти ба! Ще до літа часу й часу, а комарі вже літають. Степан відмахнувся від невидимої комахи, і раптом зрозумів, що це не комар. Десь далеко на дорозі дзижчав двигун. У напрямку Дубна їхала машина.
Дозорець з південного боку дав знати, що бачить. Жестами просигналив, що машина одна, легковик без супроводу. Звісно, це не обіцяло великої здобичі, але для бойового хрещення, хоч що там кажи, легковик є найкращим.
Степан підняв руку, що означало: «Увага!».
Автівка вискочила з-за повороту. Позицію кулемета було обрано так, щоб прострілювати максимально довгу ділянку дороги, тому Степан мав час роздивитися здобич. Сірий, з чорним шкіряним дахом легковик поспішав у бік Дубна, щоб встигнути до темряви. Степанові навіть здалося, що він розрізняє обличчя водія за вітровим склом. Машина наближалася до примітного білого каменя при дорозі, на який було націлено усі наявні стволи.
Любко поруч кілька разів перехрестився, потім перевірив запобіжник і міцно втиснувся плечем у приклад.
Іще десять метрів, п’ять, метр…
— Вогонь! — скомандував чотовий Шагута, але це вже було зайвим. Одночасно з обидвох узбіч по машині вдарили кріси, і до них одразу долучився Любків кулемет з верхівки дорожнього закруту.
В один момент автівка немовби перечепилася через щось, втратила швидкість та з’їхала до рівчака край шосе. Ще раз коротко гавкнув кулемет, Степан стукнув Любка по плечу, і той відпустив гашетку. Запала тиша.
Авто стояло, упершись носом у землю, задні колеса лишались на дорозі. Мабуть, водій з обережності скинув газ перед поворотом. Усі заклякли на своїх позиціях, чекаючи на якийсь звук чи ворушіння з боку атакованої машини, але там не відбувалося нічого, навіть двигун заглух, пустивши в повітря цівку диму.
Степан підвівся зі своєї позиції, підняв руку, повідомивши таким чином, що бере команду на себе. Потім озирнувся на два боки — дозорці сповістили, що все спокійно, інших машин не видно. Він видобув з кобури пістолет та обережно посунув у бік машини. З лівого узбіччя з фінкою навперейми наближався ройовий Кущ, з правого висунулися двоє з крісами.
Першим машини дістався Кущ. Тримаючи напоготові фінку, він лівою рукою смикнув дверцята, зазирнув у середину, тоді нахилився, придивляючись.
І раптом відсахнувся, немовби побачив щось жахливе.
Степан зірвався з місця підбіг до машини, рвонув дверцята з іншого боку та вкляк.
На задній канапі, за спиною мертвого німця-водія сиділо, а точніше, лежало два тіла у рясах, при хрестах та у скуфіях на головах. Один, на вигляд старший, тицьнувся обличчям у переднє сидіння, із простреленої скроні поштовхами струменіла кров. Другий відкинувся на сидіння, і його борода задерлася вгору, відкриваючи бліду, пронизливо білу на тлі червоної крові, шию.
— Свят-свят! — злякано прошепотів хтось з бійців, підійшовши ззаду.
— Панотці! — присвиснув другий.
Додому верталися вже у сутінках. Хлопці пригнічено мовчали, і лише ройові іноді підганяли тих, хто відставав. Шагута ніс у руках портфель з документами, що його забрали у машині — досить-таки грубий стос паперів на бланках з печатками, частково українською, почасти німецькою. Навряд чи вони мали якусь цінність, але, звітуючи начальству про операцію, треба надати якісь матеріальні докази, хай би якими вони були.
Перше випробування навряд чи можна було вважати вдалим. І хоч Шагута одразу взяв становище під контроль, владним тоном почав роздавати накази, на когось гримнув, і таким чином стримав пристрасті, все одно в душі оселилася гризота. Що віщує такий початок?
— Командире! — до нього біг козак з рою Куща.
— Що там?
— Любко!
У Степана затьохкало серце. Притьмом він кинувся слідом за вістуном туди, де бійці скупчилися, оточивши когось, хто сидів на землі. Це був Любко, такий блідий, що буквально світився білим у присмерку. Тільки очі його палали, немов дві вуглинки в печі.
— Це я, я, я, я, я… — бурмотів він безперестанку, озираючись навсібіч, немовби шукав там якоїсь відповіді.
Кулемет Любка був уже в руках ройового.
— Що з ним? — запитав Шагута.
Кущ знизав плечима:
— Каже, що це він убив панотців, і що тепер жити не буде. Звар’ював.
Шагута підійшов до хлопця ближче, але той ніяк не зреагував на командира, і лише далі собі бурмотів. Хтозна, може й він убив, а мо’ й ні, бо стріляв спереду, а панотці були на задньому сидінні. Але зараз цього не поясниш. Хлопцеві заціпило, і це очевидно.
— Що будемо робити, командире?
Шагута зіщулився:
— А що робити? Зброю в нього забрали?
— Так, — Кущ показав на кулемет.
— То піднімайте його і ведіть.
— А як не піде?
Степан подумки вилаявся, але вголос сказав лише:
— Як не піде, то зв’яжіт, як барана, і несіть на собі. Все. Вперед! Руш! І очей з нього не спускати!
За кілька секунд чота відновила бойовий порядок і вже без затримок дісталася села. Тут Степан розпустив хлопців на відпочинок, давши наперед команду замкнути Любка, який усе ще не прийшов до тями, а сам чорніший за хмару рушив зі здобутим портфелем до штабу, щоб скласти рапорт. Рапорт прийняв Остап — заступник, що відповідав за виховання бійців. Вислухавши коротку розповідь про інцидент, насупився, але розпитувати не став, а лише взявся вивчати видобуті з портфеля документи, а сотнику звелів далеко від штабу не відходити — чекати на виклик.
Тепер Степан покірно очікував своєї долі, приставши до козаків чоти Куцого, що несли службу на майдані.
Зараз тут карали мародера. Зо два десятки селян та чота Фронту української революції спостерігали за екзекуцією мовчки — і не зрозуміти було, чи схвалюють вони, а чи ні. Винуватця поклали на лаву, один козак сів йому на ноги, другий — на плечі, а ще двоє шомполами вбивали у грішну дупу прості істини: що красти — гріх, що брехати — гріх, що підводити бойових товаришів — смертний гріх. Голова ФУРу Явір-Яворенко голосно рахував удари.
— Дев’ятнадцять… двадцять! Годі. Вистачить з нього!
Козаки злізли з нерухомого вже тіла, на якому клочилися штани та свитина. Громада стояла мовчки.
– І що ми бачимо? — Яворенко обвів поглядом людей та поправив гранати за поясом. — А бачимо, що буде з кожним, хто посміє обкрадати українського хлібороба, хто зазіхне на святе право власності. Що ж це виходить? Га? Народ повстав. Народ будує власну державу, а хтось починає діяти від імені цієї держави і без мандату, без грошей проводити індивідуальні реквізиції? Не буде цього! Так і запам’ятайте! Ваш земляк В’ячеслав Липинський казав: «Ніхто не збудує нам державу, коли ми самі її не збудуємо». А хто це — ми? Ми — це народ, який живе на цій землі. І тільки цей народ має право визначати свою долю. І тільки він може народити справжню народну державу!
Натовп нарешті заворушився, зашепотівся схвально, і Яворенко витер піт, що рясно зросив чоло.
— Українська революція — це ваша революція, і кожен, хто спробує привласнити її ім’я, буде битий нами, бійцями революції, а коли треба — то й вбитий! Бо народ — єдиний!
Степан Шагута стояв серед козаків і спостерігав за покаранням мародера, але не гомонів з сусідами, не ділився враженнями, як усі. В голові юрмилися зовсім інші думки. Убито панотців, служителів церкви, убито за його, Шагути, вказівкою, а це означає, що на місці парубка під шомполами має бути він, саме його мають зараз піднімати за руки й ноги хлопці, щоб віднести до шпиталю. Не кулеметник Любко, який досі винуватить себе і сидить під охороною, щоб, не дай Боже, не заподіяв чогось, а саме він, командир, відповідає за результат операції та за дії підлеглих. І за таку провину шомполів мало, за таке мають розстріляти як за зраду. Бо що скажуть люди: ФУР — це бандити, це гнобителі церкви, такі, як комуністи.