— Шурик?
— Ну, так його мама називала, і я за нею. — А оце, до речі, його дружина лежить. Світлана. Перукаркою була, наймоднішою в місті. Шурик було вийде у двір до жінок, що сидять на лавочці і каже: «Ідіть, дівчата, до моєї Світланочки, бо вона сьогодні скучає. Щоб коли я помру, усім казали, от, мовляв, який Шурик був чоловік, як його Світлана заскучає, він виходить і каже, ідіть до моєї Світланочки, бо вона сьогодні скучає».
Степан посміхнувся:
– І як дівчата? Казали?
— Не знаю, — Уляна знизала плечима. — Виходить, що казали, інакше звідки я про це знаю? Ні, ти не подумай, він хоч і причмулений трохи, але крепкий був. Тільки українською розмовляв. Мама його за це й цінувала. А бабуся побоювалася. Вона казала, що в цій країні не можна бути інакшим, як усі. Це або небезпечно, або провокація.
— Приїжджий?
— Та ні. Наш. З тої сторони, — і, побачивши нерозуміння у Степанових очах, уточнила. — З Кінбурнської коси. Шурик, до речі, пісню про Очаків написав. Зараз згадаю… «Бо Очаків — це море, а море — це він!». Композитора найняв у Миколаєві, щоб той музику склав. А ще зробив значки з гербом міста для продажу курортникам, і не підпільно, а через кіоски Союздруку. І це за комуністів, уявляєш?
— А я думав, тут своїх націоналістів нема, тільки приїжджі, як ви.
— Хто це приїжджі? — не на жарт обурилася Уляна. — Це мама у мене приїжджа, а сама я — тутешня, очаківська. На рибі вирощена, на пляжі смажена.
— Патріотка, — посміхнувся Степан.
— А чого ж ні? Патріотка. І ти ставай. У нас тут море. Не Сургут же тобі любити. З цією, як ти казав, вічною мерзотою.
Степан і посміхнувся.
— До речі, у нас там українців валом. Нафтовики з Західної. Вони там газ і нафту розробляли.
— Зараз, напевне, повтікали?
— Та де там! — Степан махнув рукою. — Хіба від грошей тікають? Сидять. Нагріли місця — не зсунеш.
Коли повернулися до пані Марії, цвинтарний політичний клуб вже закінчив своє засідання. А точніше, змінив дислокацію, перемістившись до пишного військового поховання через ряд. Звідти чулися збуджені алкоголем і суперечкою голоси: обговорювали заплановану комуністами на День Перемоги поїздку ветеранів до Львова — чи пустить їх «Свобода», чи ні. Але й мама Марія не залишилася сама. Поруч з нею за столиком сиділа одна з кримпленових «військових дам» у брючному костюмі.
— Я їх насварила, кажу, як вам не соромно, не даєте пом’янути, розвели дискусію, — пояснила пані Марія і звернулася до нової гості. — Сталіна Георгіївна, познайомтеся зі Степаном.
Степан посміхнувся:
— Сталіна Георгіївна?
— А я дєйствітєльно — Сталіна! — з викликом зауважила гостя. — І мнє нєчєво стєсняцца.
— Наллєш іще по одній? — перебираючи на себе увагу, гучно запитала мама і одразу почала командувати Уляною. — Бринзою Степана пригости. Це наша бринза, очаківська. Ви такої бринзи ніде більше не скуштуєте.
— Розумію, — серйозно підтвердив Степан, розливаючи по скляночках біле вино для жінок. — Уляна мені пояснила, що у вас тут багато всього унікального.
— Сталіна Георгіївна — наша сусідка, — взялася пояснювати мама Марія. — Її чоловік був підполковником, а на пенсії купив хату поруч. З тих пір і живемо як сусіди.
— Мірно живьом, кстаті, — твердо, по-військовому відкарбувала гостя.
— Я за мир! — підняв руки Степан. — І за дружбу.
Він долив собі і підняв чарку:
– І тому давайте у такий день пом’янемо й моїх — батька Степана та маму Володимиру. Вони у Сургуті лежать, а я коли ще туди виберуся.
— Царство їм небесне! — перехрестилася пані Марія.
— Тим більше, що, здається, ми трохи родичі, чи принаймні мій батько знав вашу бабусю, — він скляночкою вказав на могилку.
— Ето ви о чьом? — суворо, немовби перевіряючи, запитала гостя.
— Війна, — звітував Степан. — Все плутає, все змішує, всіх розкидує.
– І нє говорітє, — раптом цілком по-цивільному зітхнула військова дама. — Мой муж тоже чєрєз ето прошол. До войни бил Антоном, а вєрнулся Анатолієм.
— Як це? — здивувалася Уляна.
— Да так. Пуля воєнний білет пробіла, осталось толька «Ан…» Вот в госпіталє і запісалі, хто может бить Ан? Анатолій. Так і остался. Он старший за меня бил, после войни женілісь, а шо он Антон, я нє знала, пока на похоронах родичі попрівозілі вєнкі на Антона. Оні і расказалі.
— Давайте і його пом’янемо, — запропонувала мама Марія і перехрестилася.
Кримпленова дама вихилила свою скляночку одним махом, закусила шматком пахвини та підвелася.
— Ну, нє буду надоєдать.
— Сувора женщина. Точно, як її ім’я, — стиха зауважив Степан услід.
— Та її Сталіною ніхто і не зве. Усі кажуть Полковниця, — мама Марія теж супроводила її поглядом.
— Бестолковниця, — згадала Уляна прізвисько, яким у дитинстві звала сусідку.
Мама несхвально глянула — точно, як і у дитинстві, коли боялася, що хтось почує.
— В міліції робила. В паспортному, — пояснила вона. — Її всі знають, і вона усіх.
Поминання навкруги потроху підвищувало градус і переходило до стадії жвавих розмов, сміху та вигуків, які мали все менше стосунку до померлих.
Настав час збиратися додому. Уляна глянула на могилку — чи не загасла лампадка — і зітхнула:
— Жалко, бабуся не дожила! Цікаво було б, якби побачила Степана, що сказала б?
— А що вона мала сказати? — не зрозуміла мама.
— Ну! Ти ж сама мені розповідала, що діда забрали в тюрму з документами Степана Шагути? А раптом це його батько?
Мама зітхнула:
— А може, і добре, що не дожила. Бо кому приємно почути, що твій чоловік став жити з іншою, і що дитину має?
— Ну а тобі хіба не цікаво? Це ж і твій батько.
— Знаєш, Улясю, давай краще не будемо. Бо тоді може виявитися, що Степан мені брат, а тобі рідний дядько, і що тут доброго? — вона взялася збирати зі столу, і Уляна приєдналася, складаючи на тарілку залишки тризни, щоб залишити на могилці. — Тим більше, що там все дуже заплутано, бо насправді цих Шагут було троє.
— Як троє? — Уляна завмерла з тарілкою в руках.
— Як троє? — почувши, обернувся Степан.
— А отак. Вдома поговоримо. Не треба на цвинтарі про таке розмовляти.
— Зачекай! Один Шагута — це мій дідусь, правильно?
Мама кивнула.
— Другий — справжній. Той, що пішов в УПА. Правильно?
Мама знову кивнула.
— А третій?
— Був і третій. І знаєш, я хоч і мала була, але пам’ятаю, як він мені цукерки приносив, — вона витерла стіл і випросталася. — Ходім додому. Пом’янули, і досить, нема чого теревеніти. Мертвим потрібен спокій.
Очаків — скарбниця, яка зберігає свої скарби не під секретними замками та чутливою сигналізацією. Їх береже від людського ока значно надійніший захист — байдужість. Бо чого можна чекати від занедбаного провінційного містечка, де кури грабаються у пилюці просто в самому центрі, а кручі зяють воронками часів іще Кримської війни? Тут на вулицях ростуть вишні, абрикоси та горіхи, кидаючи під ноги відпочивальникам свої плоди як дарунок, а глина у провулках, які ніколи не бачили асфальту, утворює колії завбільшки із протитанкові рови. Проте, якщо ти виріс у цьому місті, якщо власноруч викопав на городі шматок глиняного горщика чи люльку, якщо грався у кручах понад лиманом, що колись були частиною фортеці, якщо відчував під ногами турецькі підземні ходи, якими поточене місто, наче червиве яблуко, якщо вдихнув морське повітря, що ним колись дихали скіфи, греки, кримці та козаки, і глянув на Кінбурнську косу на обрії, ти отримав ключ від найбільших таємниць та скарбів міста.
Адже Очаків тільки здається вічним тихим курортом, найкращим для відпочинку з дітьми. Насправді це була грізна фортеця, яку збудував іще Вітовт на зорендованій у кримців землі, щоб тримати під контролем Руське море. І саме з того часу усі, хто хотів вийти з Дніпра, мусили або домовлятися з Очаковом, або штурмувати та палити його. Кримські татари, козаки, турки, москалі, німці, румуни — кого тільки не бачила ця земля і хто тільки не плюндрував її! І кожен залишив тут щось від себе — ядро чи ґудзик, фляшку чи гільзу, череп чи снаряд. Деякі знахідки, які траплялися дітям, були досить цінними — як, наприклад, скарб з турецьких срібних монет, а деякі — досить небезпечними, як нерозірвані снаряди, що могли скалічити чи вбити, і не тільки могли, а й робили це час від часу.