— Еге, знайшов дурненьку відсуватися від теплого чоловіка.
— Ну, тоді присунься.
Чоловіки, коли розмовляють про щось з їхньої точки зору важливе, перетворюються на зомбі. Нема того, щоб вільною рукою одночасно гладити жіночу спинку чи тертися литками — ні, він кам’яніє, немовби виступає на суді.
— Розумієш, у радянські часи армія була всім одразу — і будівельниками, і залізничниками, і міліціонерами.
— Міліціонерами?
— Ну а як же? В Новочеркаську і в Кривому Розі хто демонстрації розстрілював? Солдати. І пожежниками вони були, Чорнобиль гасили. А у нас в Сургуті дітей ловили.
— Як це, дітей ловили? — від подиву Уляна й сама припинила гладити чоловіка. — Яких дітей?
Степан посміхнувся:
— Місцевих. Хантів і мансів.
— А навіщо їх ловили?
— Бо діти восени у тундрі збирають дикороси.
— Що збирають?
— Твої витріщені очі видно навіть у темряві! — Степан ніжно стиснув міцною долонею Улянину руку. — Дикороси. Скорочено від російського «дікіє растєнія».
— Тоді вже «ростєнія».
— Можливо. Але оці ханти і мансі усю зиму живуть з того, що назбирали у вересні. Це у них такі жнива. Тому усіх дітей мобілізують у тундру. Ну а радянська влада гарантувала їм середню освіту. Тому її задача була впіймати дітей та відправити в інтернати. А їхня — сховатися і збирати клюкву та бруснику.
— Журавлину та брусницю, — виправила Уляна, яка разом із донькою навчилася правильних назв.
— Журавлину та брусницю, — погодився Степан. — Літають військові на гелікоптерах і видивляються дітей. Для льотчиків, до речі це — найкращі навчання.
— Дітей ловити. Дикість яка. У нас такого не було.
— Значить було щось інше, — філософськи зауважив Степан. — От ти казала, що в Очакові багато військових.
— Тому що їх і справді багато. От дивися. — Вона розкрила долоню, готуючись загинати пальці. — У нас був військовий порт. Потім острів Первомайський. Це окрема частина. І ще аеродром. Це вже три. Далі БТК.
— Що таке БТК?
— База торпедних катерів.
— А це не те саме, що порт?
— Ні, у них біля автовокзалу були окремі казарми. Зараз навіть не знаю, чи є там хтось. Та-ак. БТК — це чотири. Прикордонники — п’ять. І П’ятнадцята батарея — шість.
— А що за батарея?
— Це біля турбази локатори стояли. Здорові такі, їх з пляжу було видно.
— Може, зв’язок якийсь?
— Може, — знизала плечима Уляна. — В народі називали П’ятнадцята батарея. А що воно насправді було, хто знає.
— От бачиш, шість військових частин. На скільки населення?
— За союзу було чотирнадцять тисяч. А що?
— Просто батько казав, що СССР — це велика зона. А Україна, судячи з кількості військ, була зоною для особливо небезпечних…
Степан раптом смикнувся з місця, та так рвучко, що Уляна просто впала головою на матрац.
— Уляночко! Я дурень! Я такий дурень, що мене треба показувати у цирку.
— Що трапилося? — Уляна й собі сіла на ліжку, від розгубленості навіть не обурившись.
— Я просто ідіот! «Як розібратися…». А батькова справа?
— Яка справа?
— Ну, за якою він сидів. Там же усе написано. І головне, за що. Ні, мене точно треба показувати у цирку. За гроші.
Уляна кліпнула:
— А де вона?
— Не знаю. В архіві, напевне.
— Думаєш, її можна взяти?
— Ну, я ж близький родич. Якщо це не секретні дані.
І тут Уляна ляснула себе по лобі.
— Коханий, ми з тобою два чоботи пара.
— Тобто?
— Та ні, не два чоботи. А один. Бо такої дурепи, як я, просто світ не бачив.
Тепер він глянув на неї здивовано.
— Просто у моєї найкращої подруги чоловік — історик. Володимир Терещенко. Бачив такого в телевізорі?
— Бачив.
— Отож. А кому, як не історику, краще знати, де шукати зниклих на війні? І де зберігаються їхні справи. Кому, я тебе питаю?
— Він — людина зайнята.
— Так. Зайнята. Але ти мабуть не знаєш, що я як адвокат захищаю його від СБУ, яке зараз взялося за істориків. Тому для мене він знайде час. І ми про все довідаємося.
— Ти — геній! — видихнув Степан.
Вона повела замерзлими плечима.
— Я, звісно, геній, але вже змерзлий. Ану, давай під ковдру і негайно грій мене.
І він без заперечень взявся виконувати розпорядження. Бо українські чоловіки іноді все-таки бувають слухняними.
— В Бердичеві славнім місті
Завербували хлопців двісті…
Зенек, здається, не міг не співати. На відпочинку, у навчальному класі і навіть на стрільбищі він постійно мурмотів під носа якусь пісеньку, що їх знав без ліку. Але найбільше задоволення хлопець отримував на маршах і переходах, коли голоси солдат усієї колони об’єднувалися у потужний і злагоджений хор.
Пісні тут, у навчальному таборі Чотирнадцятої гренадерської дивізії Ваффен СС «Галичина» відігравали особливу роль. Співаючи своїх пісень, українці підкреслено вирізняли себе серед чужого війська, на весь голос заявляли про свою національну окремішність і цінність.
Степан Шагута зі здивуванням осягав нові реалії служби. Вихований у радянській системі, він ніколи не міг уявити, що десь може існувати національне українське військо. Нехай і з німецькими офіцерами та формою, але півтора десятка тисяч українців, які не криються, а разом вчаться воювати і проголошують себе військовою силою власного народу — це виходило за всі межі уяви. Звісно, діти розкуркулених та заморених голодом батьків, беручи хліб та освіту з рук комісарів, не могли не тримати в душі камінь, але одне діло — ховати в собі спогади та відчуття, як робила підрадянська більшість, а зовсім інше — взятися за зброю. Втім, вважати себе радянською людиною Степан-Павло вже не міг — і не тільки тому, що мав досвід стріляння у радянських людей, і стріляння прицільного. Насправді щось зламалося в ньому ще у шанцях, коли в оточенні німців та польських фольксдойче раптом гостро відчув себе українцем. Ну а надто — коли отримав у напарники Зенека.
Власне Зенек і переконав написати рапорт про переведення до української дивізії. Після пам’ятного бою, що звів їх, командування вирішило, що шице Шагута за виявлену відвагу та знищений танк заслуговує на зняття покарання фронтом, про що до військової книжки було внесено відповідний запис. І з того часу під час ротацій він разом з усією частиною відходив у тил і поруч зі своїми товаришами по зброї міг відпочити у мирних містах серед мирного населення. Ба навіть отримав право на законну відпустку. Тільки от їхати не було куди — Харків після кількох переходів з рук у руки остаточно став совєцьким. Та й навіть якби ще не став — з’явитися там, де тебе знають, під чужим іменем — вірна дорога до гестапо. Так само, як і приїхати на Бережанщину, батьківщину справжнього Шагути.
Тієї весни у тилу на стінах будинків серед звичних плакатів, що закликали вмерти або перемогти: «Зіґ одер тод», або ж попереджали, що ворог підслуховує: «Пст! Файнд гирт міт!», — запістрявіли українські: «Ставай до лав Української СС дивізії!», «Я — доброволець!», «Галицька дивізія боротиметься з більшовиками!». Збуджений давно омріяною новиною Зенек, як із малою дитиною, носився з вирізаною з «Львівських Вістей» відозвою «До української молоді».
— Давай разом напишемо рапорт! — умовляв він Степана. — Для чого тобі серед цих німців тужити? А там усі — свої.
— Та в тім то й справа, що свої.
Меткий хлопець Зенек вже давно допетрав, що Степан — родом зовсім не з Галичини: за вимовою, піснями та й навіть за кулінарними уподобаннями, — скрізь з нього вилазив східняк. Тож довелося врешті довіритися юнакові й відверто розповісти всю історію з мобілізацією. Воєнне побратимство, скріплене спільним страхом і кров’ю, виключає недовіру, і тому хлопець щиро перейнявся долею старшого напарника і навіть подеколи вчив його закарпатським мовним особливостям.
— Дивізія — то найліпше місце, щоб ховатися від гестапо. Наші кажуть, що побратими з ОУН, хто має проблеми — першими стали до набірних комісій.