Але зараз він панічно боявся очної ставки із Зенеком. Невідомо, як поведеться хлопець при зустрічі. І німці легко пов’яжуть постріл у командира зі Степановим пораненням. Кожному у чоті зв’язок цей, здається, був очевидним, але слідчі досі не ставили про нього жодних питань. Проте після арешту Зенека вони, на диво, вже не турбували допитами.
Зрозумівши, що слідство очевидно рухається до фіналу, Шагута наважився звернутися до штабного українського сотника Палієва, і той пообіцяв клопотати, щоб засідателямі у суді по цій справі призначили українських офіцерів. Це було єдине, чим можна було спробувати допомогти приятелю.
А проте щоденний ритм у Дивізії не мінявся — ті самі підйоми, вправи, сніданки і обіди. Співи для Берґера на марші та для себе у казармах. Тільки Зенекового дзвінкого дисканту у цьому хорі вже не було.
І от одного похмурого дня після завершення навчань сотню замість розпустити по казармах вишикували літерою П навпроти цегляної стіни конюшні. Командував шикуванням особисто поручник Кеґерляйн. Хлопці, зморені муштрою, неохоче, проте дисципліновано займали свої місця. Чотовий за наказом командира відібрав команду з дванадцяти стрільців, до числа яких потрапив і Степан. Не знаючи про мету і не наважуючись запитати, він відзначив проте, що Берґер обрав людей, яким довіряв найбільше — переважно досвідчених, надійних вояків. Усіх відвели за ріг конюшні, де на них чекала така сама кількість німецьких солдатів.
Старший серед німців привітався з Берґером, і вони разом відійшли до стіни, де було притулено шерегу карабінів. Старшини взялися заряджати зброю, вкладаючи лише по одному набою, а українські стрільці здивовано перезиралися. Степан відчув на піднебінні металевий присмак. У голові в одну мить стало порожньо, як у дзвоні. Він навіть думати боявся про те, що розуміє мету усіх цих дій.
Закінчивши роботу, німецький підофіцер урочисто звернувся до стрільців з гаркавим баварським акцентом. Берґер дав Степанові команду перекладати.
— Ваш наказ — виконати вирок суду щодо злочинців. Це — почесна місія, — автоматично вимовляв він слідом за німцем, намагаючись не замислюватися над сенсом слів.
— Відповідно до закону, один із зарядів є сліпим. Кожен з вас може думати, що він дістався саме йому.
За командою вони по черзі взяли карабіни. Степанові дістався останній, і він не відчув його ваги. Вишикувавшись, повернулися на плац перед лавою і зупинилися метрах у десяти навпроти цегляної стіни. Так простояли кілька хвилин, опустивши очі і намагаючись не дивитися один на одного. А коли Степан почув, що по лаві пішов гомін і підняв погляд, то побачив те, про що боявся думати весь цей час.
На плац виводили засуджених. Першим ішов арештований колись за підозрою у жидівстві Михайло Крумпель — високий чорнявий хлопець із гострими рисами обличчя, які могли належати єврею так само, як і українцю. А за ним, несподівано маленький та худий, човгав Зенек.
Обидвох було роздягнуто по пояс і безпомічно білі тіла вкрилися ципками від холоду. Руки приречених були зв’язані за спинами, і тому вони йшли нахилившись уперед, самою позою немовби символізуючи покору долі. Хлопці дивилися у землю перед собою, але Степан, інстинктивно прикипівши до обличчя побратима, більш за все боявся, що той підніме голову, і їхні погляди зустрінуться. Він хотів відвернутися, та був неначе прикутим до знайомих рис, на яких вже проступив вираз приреченості.
Здається, це тривало вічність.
Засуджених поставили біля стінки, конвой відійшов, і на середину виступив оберштурмфюрер Кеґерляйн. Він зачитав вироки і виголосив коротку промову про те, що усі злочинці будуть покарані, і що військове правосуддя є жорстоким, але справедливим. Під час промови Степану вдалося подолати заціпеніння і, силоміць відірвавши себе від болісного зазирання в обличчя приреченого, він усю свою увагу зосередив на написі «МOD. 98.», який прикрашав коробку затвора карабіну. Вибиті у металі рівні знаки зараз втрачали контур і пливли, і Степан раптом відчув на губах солоний смак. Він, фронтовик, що за два роки передової бачив, здається, все і був зі смертю запанібрата, плакав — беззвучно і безнадійно, стоячи перед лавою з десятків людей.
Коли промова скінчилася, чотові, що стояли кожен біля свого рою дали команду «Ахтунґ!». Стрільці із загальної лави подумки дякували Богові, що не опинилися серед тих, хто готувався зараз до пострілу. Кожен, хто притиснув приклад до плеча, стоячи розстрільнею посередині, заспокоював себе надією, що «сліпак» дістався саме йому. А Степан Шагута, що й досі не зводив погляду з напису «МOD. 98.» на карабіні, відчув раптом, що очі обох засуджених дивляться просто на нього. Він не бачив цього, але просто відчував, як погляди скальпелем розтинають тіло, нутрощі і обпікають вогнем за грудиною так, що неможливо ні вдихнути, ані видохнути. Грудна клітка була готова вибухнути неначе міна, розірвавши тіло на шматки, і він раптом страшенно захотів, щоб це сталося якнайскоріше, раніше, ніж пролунає команда стріляти.
— Ахтунґ! — прозвучало ще раз, тепер вже для розстрільної команди.
Степан заплющився. І тут з-поза спин почулося коротке:
— Хальт!
Чотові здивовано озирнулися, а стрільці опустили зброю. Оберштурмфюрер Кеґерляйн зрушив з місця і наблизився до них.
— Шице Шагута! Комен! — кинув він різко.
Степан зробив два кроки наперед і опинився просто перед командиром. Той пронизливо дивився просто в обличчя, але лице його розпливалося, немов у тумані.
– Ґебен! — офіцер раптом простягнув вперед руку і, одним рухом висмикнувши карабін з ослаблих Степанових долонь, скомандував. — Марш!
Стрільці у розстрільні перезиралися, а поручник зробив два кроки вперед, зайняв вільне місце на фланзі і махнув чотовим рукою:
— Бьофілє!
Ті стрепенулися:
— Ахтунґ!
І коли переконалися, що кожен притиснувся щокою до ложа прикладу, командир німецького рою скомандував:
— Фаєр!
— Сла… — почувся високий дискант, але його заглушив недружний залп.
Степан обернувся. Чотові прямували до стіни, щоб відповідно до статуту переконатися, що страчені не уникли своєї долі, а за необхідності дострілити їх із своїх «зауерів». А ті, хто ще недавно були молодими, веселими українськими хлопцями, лежали тепер на землі, і рештки життя витікали з них червоними переривчастими цівками крові — це серця робили останні удари перед тим, як зупинитися навіки.
Кожна мама двічі навчається у школі: першого разу сама, а другого — зі старшою дитиною. От іще вчора ти була безтурботною клієнткою дитячого садка: зранку віддала, ввечері забрала, головне — не запізнитися. А вже сьогодні домашній вечір сповнений вічним: що задавали? чому не записано? сядь рівно! перепиши начисто! не нахиляйся! де твій підручник? — що відтепер з невеликими варіаціями буде супроводжувати вас найближчі одинадцять років.
З вересня, коли схвильовану і святкову, вона віддала Настуню під опіку класної керівниці, опецькуватої і милої, схожої на квочку у своєму постійному клопоті та воркуванні з дітьми жіночки, минуло вже два місяці, і навчання з веселої гри, що нею здавалося на початку, перетворилося на набридливу рутину. Уляна дивилася, як на очах скисає посмішка на доньчиному обличчі, варто лише згадати про домашнє завдання, і міркувала: ну гаразд, два місяці тому вона з радістю йшла до школи, бо це — ознака дорослості, із захопленням розповідала про уроки та вчителів, а сьогодні де воно все вивітрилося? Немовби у школі існував окремий предмет — знудження та марудність, і у ньому всі учні досягали найбільших успіхів.
Своїми сумнівами вона поділилася з Катькою.
— А як інакше? — сказала мудра подруга. — Усі діти хочуть до школи. Себе згадай. Хотіла навчитися читати і рахувати?
— Звісно.
– І всі так само. А потім виходять зі школи і ненавидять читати і рахувати. Їх привчають до цього десять років.