— Одинадцять, — виправила Уляна.
— Тепер одинадцять, — погодилася Катька. — Одинадцять років вчать ненавидіти читання. Для надійного результату.
І вони невесело засміялися.
Зате пощастило з танцями. По-перше, вони були поруч зі школою і за невеличкі гроші вчителька продовженого дня відводила Настуню на заняття, звідки вже Уляна забирала машиною. А друге і головне — викладачка танців мала талант до спілкування з дітьми. Вона заохочувала їх за будь-який успіх. У неї всі були «молодці» і «супер-молодці».
— Мамо! А я сьогодні супер-молодець! — радісно хвалилася мала.
— А коли ти будеш супер-мега-турбо-молодець? — уточнював Степан, який полюбляв зустрічати своїх дівчаток з роботи.
Після піратського полону він вирішив зробити перерву у рейсах і тепер хазяйнував удома. Щиро кажучи, Уляна не розуміла, як моряки можуть нічого не робити між плаваннями. Взяти, наприклад, очаківських рибалок — коли навігація закінчується, вони залягають на дивани, так що й трактором не зрушиш. Добре, що винайшли пульти до телевізора, бо, кажуть, у старі часи кликали жінок, коли треба було перемкнути канал. Обідати — і то не завжди до кухні дочалапували. Степан, звісно, до такого не доходив, але все-таки Уляна не розуміла: як це так, прокинутися зранку і знати, що тобі нічого робити? Все своє життя вона зранку квапилася. Спочатку була школа, університет, потім робота, а коли з’явилася мала — цей універсальний центр зайнятості — то навіть поспати не завжди вдавалося. Хіба що у неділю, коли можна забрати її до себе в ліжко і там бавити досхочу.
— Моряк на судні працює цілодобово, — пояснював Степан. — Судно — це великий організм зі своїми системами, проблемами і хворобами. І капітан навіть на секунду не може покинути думати про нього. А кожен помічник — про своє. І вахти, і документи.
Уляна сміялася:
— Тоді виходить, що я теж моряк. Бо теж працюю цілодобово. І на вахті, і з документами. Мої організми, щоправда, не такі великі, як корабель. Але їх два — Настуня і ти. І я теж навіть на секунду не можу покинути про вас думати. Особливо про цей маленький організм, — і вона тріпала по голові доньку.
— Ну, мам!
Степан багато розповідав про море — але переважно про старі часи, коли там було по-справжньому небезпечно.
— По-справжньому! — обурювалася Уляна. — І це говорить людина, яка щойно повернулася з піратського полону.
— Ні, ну пробач, ти не порівнюй роботу моряка тоді і тепер. Дертися у шторм на щоглу — і сидіти в машинному відділенні.
— В машинному відділенні — шум і бруд, — не здавалася Уляна. — А на палубі — свіже повітря.
— Занадто свіже. І піратів, до речі, тоді теж вистачало, — він зазвичай був не дуже говіркий, але коли ішлося про морські справи, розходився по-справжньому. — От послухай, як працювали раніше матроси. Перша вахта з півночі до чотирьох ранку зветься собачка.
— Собачка?
Він посміхнувся:
— Собачка. Собача вахта. Потім зміна, заступає друга вахта, а перша спить три з половиною години.
— А чому три з половиною? — не зрозуміла Уляна.
— А тому що у вісім знов на вахту, щоб встигнути поснідати.
— Нічого собі!
— Отож. Вахта з восьми до дванадцяти.
— А чого ти кажеш «з восьми»? — втрутилася Настуня, яка працювала домашнім цензором. — Треба казати «з восьмої», правда, мам?
— Правда, — посміхнулася мама.
— Дякую, — на відміну від більшості, Степан не ображався, коли його виправляли. І чесно сказати, його українська прогресувала з кожним місяцем. — З восьмої. До дванадцятої. З дванадцятої обід і відпочинок, потім дві піввахти по дві години, коли всі працюють по судну, латають вітрила, ремонтують, фарбують, а цього на кораблі ніколи не бракує. Потім вечеря, і з двадцяти, тобто з двадцятої до півночі вахта. Потім спати, і знов. Плюс аврали, коли треба переставляти вітрила, а це робота для всього екіпажу.
— Ого! Це виходить по дванадцять годин на добу.
— Бувало й більше. Тепер теж буває, бо судновласник завжди хоче заощадити на екіпажі. Але це ж зовсім не та робота, що з вітрилами.
Вперше відколи залишила мамину хату, Уляна мала поруч людину, з якою могла обговорити, порадитися, навіть поскаржитися. Хоча треба зауважити, що у деяких питаннях Степан був надто жорстким у оцінках, а інколи його навіть важко було зупинити.
— А до нас сьогодні приходила завуч. Роздавала доручення, — розповідала якось Настуня шкільні новини.
— Ну і яке ж тобі дали доручення?
— Перевіряти, щоб ганчірка біля дошки була мокра. А Ярика призначили паблік рілейшеном.
— Ким? — підняв брови Степан.
— Паблік рілейшеном, — радісно повторила мала.
– І що ж це таке? — поцікавилася Уляна.
— Не знаю, — Настуня знизала плечима і тут-таки пояснила. — Вона сказала, щоб він дивився, хто погано поводиться, і потім все їй розповідав.
Уляна засміялася, а Степан насупив брови:
— Ти ба, які паскуди!
Уляна поспішила заспокоїти, бо більш за все чомусь боялася, що він особисто почне з’ясовувати шкільні стосунки:
— Наскільки я знаю Катьку, вона їм дасть такий паблік рілейшен, що мало не буде. Вона дівчина проста і вміє сказати коротко та дохідливо.
— Ні, ну справді, які паскуди, — Степан не вгавав.
— А чому Степан каже «паскуди»? — Настуня називала Степана просто на ім’я, і йому це подобалося.
— Тому що не можна вербувати дітей, за це треба ноги виривати.
— Катька вирве, не переживай.
— А що значить «вербувати»? Це від слова «верба»? — щиро поцікавилася Настуня.
Степан — син сиділого батька та мами, народженої у таборі, мав особисті причини ненавидіти стукачів, тому ця метастаза гебешних порядків поруч, біля дитини, просто вивела його з рівноваги. Він довго ходив із кутка в куток, стискуючи кулаки, і тихенько, щоб Наська не чула, крізь зуби цідив цілі каскади відбірної морської лайки. Так що Уляна лише в ліжку змогла заспокоїти розлюченого чоловіка.
Степан планував злітати до свого Сибіру та власноруч пошукати в архівах батькову справу, але відкладав поїздку на майбутнє, казав, що поки має клопіт у Києві. Що за клопіт, Уляна не розпитувала — вона взагалі намагалася не напружувати чоловіка своїми вимогами, хоча іноді в душі ворушилися підозри і неприємні емоції. Наприклад щодо квартири, затісної для трьох. Ну гаразд, влітку мала була у мами, але зараз — це ж просто неправильно, жити у такій тисняві. Тим більше, дівчинка росте, іще побачить щось не те. Щоправда, він платив за оренду зі своїх грошей і завжди забирав квитанції за комуналку, але ніколи навіть не натякнув на те, що варто щось змінити у житті. Чи то не сприймав її всерйоз? «Закрийся! — тут-таки гримала Уляна сама на себе. — Тобі мало, що він фінансує фактично всі закупи? Мало того, що взяв тебе з дочкою? А хто ти є? Королева краси? Моніка Белуччі? Ти повинна знати своє місце і дякувати за те, що маєш». Так вона розправлялася із собою, потім зітхала, дякувала за те, що має, і далі поводилася, як завжди, ні на що не претендуючи.
Так вони й жили — і не одружені, і не вільні, і не рідні, і не чужі. Щось у цьому житті мало помінятися, поза сумнівом, але що саме, коли і чому — невідомо.
Дорогою на роботу Уляна завозила Настуню до школи і там перекидалася кількома словами з Катькою або Черешенькою, які теж виконували щоденну мамчину роботу. Днями Черешенька примудрилася звихнути собі середній палець на правій руці і тепер ходила у пластиковій лангеті, показуючи всьому світові непристойний американський жест.
— Уявляєш!? Вони кажуть, що це типова травма для жінок, коли підтягують штани чи колготи.
Уявити це було проблематично.
— А ти як примудрилася?
— Як, як… Штани підтягала… як.
Уляна пирснула. Черешенька любила носити одяг меншого розміру, так вона здавалася собі стрункішою, але сідниці доводилося буквально втрамбовувати у брюки.
— Це виробнича травма. Хай чоловік платить тобі лікарняний.
— Ти жартуєш, а на дорозі всі думають, що я з них знущаюся. Бібікають, як придурки.
Черешенька водила машину з типово жіночою безпосередністю, тому не диво, що пластиковий фак викликав жваву реакцію.