— Слухай, — сказала Черешенька, відсміявшись. — Мені чоловік показав справу твого Степана…
— Це його батько.
— Ну, батька, — вона нетерпляче махнула своєю лангетою, — я ж про нього і кажу.
– І що там?
— Ой, ну чистий детектив. Все докупи. Сама побачиш. А я оце думаю, хіба таке може бути? Щоб під чужими документами двоє людей…
— Троє, — поправила Уляна.
— Троє? Ну тим більше.
— А чому не може бути? — втрутилася Катька. — Мій дід у сорок першому під Києвом копав окопи. І разом з ним був хлопець, єврей з Одеси. Коли раптом прибігає начальник: німці прорвалися. Цей єврей зразу в паніку, бо всі вже знали, що німці роблять з євреями. А дід дістав свій документ, якусь довідку з сільради і каже: забирай, мене в селі і так знають. Так і пішов цей єврей до своєї Одеси з документами мого діда.
– І що? — перепитала Черешенька.
— А хто ж його знає? Війна. Селяни тоді паспортів не мали, фотографій не клеїли. Папірець, печатка. Може, й вижив. Може, його діти чи онуки зараз десь тут поруч живуть або в Одесі під дідовим прізвищем.
— Може бути, — Черешенька замислилася. — Мені таку історію в Канаді розповідали, як їхній предок у Галичині пішов продавати на базар свиню, і війт йому бамагу виписав: льоха біла, одна штука, щоб ніхто не мав претензії. А він як продав свиню, побачив пункт, де агітували за переселення до Канади. Питають: документ маєш? А він єдине, що мав, оцю бамагу. То так його і записали: Льоха Білий. Тепер усі його онуки Білі, велика родина, знані люди.
— Ну от, а ти кажеш, — підсумувала Катька.
— Ой, кава! Кава! — з-поза її спини Уляна помітила шапку піни, що почала вириватися з турки.
Каву врятували, розлили по чашках і пересунулися до вітальні.
Чоловіки вже сиділи поруч на канапі, переглядаючи сірі копії якихось документів.
— Ну, що там видно? — поцікавилася Уляна.
Степан підняв голову. В очах його читався розпач.
— Та тут таке!
— Що?
Вікінг зі своїм звичним викладацьким апломбом взявся пояснювати:
— Степану Шагуті інкримінують зраду Батьківщині шляхом здачі в полон, участі у антирадянському підпіллі та бандформуванні УПА і служби у частинах СС.
— Тобто? — не зрозуміла Уляна.
— Тобто він одночасно був і у Червоній армії, і у німецькій СС, і в УПА, — уточнив Степан.
— А хіба таке буває?
— Так у тому й справа, що не буває. Але слідчий нічтоже сумняшеся пише обвинувачення по всіх трьох пунктах, — Вікінг не витрачався на емоції, як і належить науковцю при виконанні.
Черешенька була більш завзятою:
— А може, він все вигадує? Ти ж сам казав, що в НКВД це називалося «романами».
— Ні, кохана, «романи» зазвичай базуються лише на зізнаннях підслідного. А тут документи. Ось, подивися.
Черешенька взяла у нього з рук аркуш з сірою плямою копійованого документа. Уляна зазирнула в нього і не зрозуміла нічого.
— Тут не по-нашому! — вирвалося у неї.
— По-німецьки, — пояснив Вікінг. — У справі є переклад. Це повідомлення про те, що рапорт рядового Степана Шагути з проханням перевести його до складу дивізії «Галичина» задоволено.
— СС? — перепитала Уляна.
— Ваффен-СС. — терпляче уточнив Вікінг. — Чотирнадцята гренадерська ваффен-СС дивізія «Галичина» була військовою, а не поліцейською, тому і приставка «ваффен». Сформована з добровольців у сорок третьому. Після десяти місяців навчань потрапила під Броди, де Червона Армія пішла на прорив. Дивізія втратила багато людей, після чого була переформована і переведена до Югославії на боротьбу з партизанами Тіто.
Уляна слухала, не розуміючи, про що ідеться. До чого тут Тіто?
— Тіто тут ні до чого, це просто історична довідка, — заспокоїла Черешенька, яка володіла непростим мистецтвом розуміти свого чоловіка.
— Тобто виходить, твій батько воював в німецькій армії? — перепитала Уляна в Степана. — А значить він не може бути моїм дідом.
Степан знизав плечима.
— А осьо інший документ, — Вікінг простягнув наступну копію. — Довідка кадрової служби про те, що рядовий Червоної Армії Степан Шагута зник безвісти у серпні сорок четвертого.
Уляна взяла до рук ще один сірий папірець, тепер уже не зі свастикою, а із зіркою на горі. Друковані на машинці літери «рядовой Степан Шагута», «пропал без вести». Підпис, печатка кадрового управління.
— Ну і нарешті третій документ, — немов вчитель перед учнями, Вікінг прагнув драматичного ефекту. — Свідчення Мар’яна Гурницького, мешканця села Пліхів, про те, що його сусіда Степан Шагута вступив до банди українських націоналістів під псевдо Трійця, де за свої злочини дослужився до сотника, і неодноразово відвідував село з метою боротьби з комуністичним підпіллям, членом якого був цей самий Мар’ян Гурницький. Між іншим, сотник в УПА — досить високе звання.
Бабуся згадувала колись сусіда на ім’я Мар’ян, який за німців був у поліцаях, а за совєтів почав писати на всіх до НКВД. Прізвища, звісно, не запам’яталося, але це явно був той самий персонаж.
— Він в УПА воював, — Уляна поправила окуляри, як завжди у складні моменти. — Ну, цей, справжній Степан, у якого вони тоді в селі жили. Як там пишуть, було його псевдо?
— Трійця.
— Трійця, — повторила вона і запитально глянула на свого Степана, але той лише ледь помітно знизав плечима. Це слово у нього ні з чим не асоціювалося.
— Отже маємо трьох Степанів, — підсумував Вікінг. — Один був бійцем Червоної Армії, другий — бійцем УПА, а третій — дивізії «Галичина».
— Ну й четвертий Степан сидить тут на канапі, — додала Катька.
Усі подивилися на Степана, який розгублено переводив очі з аркуша на аркуш.
— Так хто ж із них був його батьком? — запитала Черешенька.
— З матеріалів справи цього з’ясувати не можна, — Вікінг розвів своїми коротенькими руками. — На жаль.
Катька нахилилася вперед до столика з документами та кави, якої ніхто навіть не торкнувся…
— Давайте я спробую повторити все для білявок, — запропонувала вона. — Один Степан — це твій дід, правильно?
Очі її знайшли Уляну.
— Так, мій дід, Святослав Ліщинський, він воював у Червоній Армії.
— Добре, — кивнула Катька, — Другий Степан — це справжній Степан, той, що жив у селі…
— Пліхові, — підказала Уляна. — Це біля Бережан, там жив друг діда з гімназії Степан Шагута. Він прийняв бабусю з мамою, коли в місті не було чого їсти. Справжній Степан Шагута.
— Справжній, — задоволено повторила Катька. — Гаразд. А третій хто?
— Третій — дідів родич з Полтавщини. Його звали Павло, а прізвища я не знаю. Він замість Степана потрапив на мобілізацію до німців. Помилково. Бабуся думала, що розберуться та відпустять, але не розібралися.
— А хіба німці мобілізували наших? — здивувалася Черешенька. — Щось я про таке не чула.
Усі подивилися на Вікінга, який, напевно, знав відповідь.
— Питання складне, — сказав той. — Всякого було. Мобілізували у поліційні частини шуцманшафт, у баудінст — будівельні загони, які відновлювали зруйноване, у гіві — допоміжні військові служби — всілякі водії, санітари, кухарі, сапери. Він міг служити там. Потім — дивізія «Галичина», туди ішли добровільно. Але це вже пізніше. Були у сорок першому спроби організувати українські національні підрозділи, можливо, з цим пов’язана мобілізація. Складно сказати.
— Зрозуміло, — Катька відкинулася на спинку крісла. — А потім — табір. І хто з них був у таборі?
Черешенька емоційно вимахнула своїм пластиковим «факом»:
— Так у цьому ж і питання!
Вікінг прокашлявся:
— У справі є довідка, що Степан Шагута потрапив до радянського фільтраційного табору для інтернованих осіб біля міста Віллях в Австрії.
— Ну, все зрозуміло! — радісно вигукнула Черешенька. — Значить це червоноармієць. Значить це твій дід!
Уляна і Степан подивилися одне на одного, явно ошелешені таким висновком. Бо це означало, що вони родичі, дядько та племінниця.
— Кохана, не поспішай, — м’яко зауважив Вікінг.
— А що не поспішай? — простягнула до нього свою лангету Черешенька. — Кого у таборах тримали? Полонених.