Врешті, діставшись хутора, Степан поспішив до хати, де квартирував лейтенант, і лише там, на порозі, зупинився, щоб від дихатися, розправити гімнастерку та перевірити пілотку, бо мала сидіти точно на два пальці від брови. Перед начальственні очі завжди треба з’являтися у повному порядку. Тим більш після такої небезпечної пригоди.
В душі хлопця усе перемішалося — змарнований шанс на побачення з рідними та чудесне, інакше не назвеш, звільнення. Але час заглиблюватися у власні переживання ще не настав. Тому віддихався, постукав твердо у двері і, не чекаючи на відповідь, зайшов досередини.
У світлиці було порожньо. Степан вже зробив кілька кроків вперед, сподіваючись знайти начальство у сусідній кімнаті, коли раптом усвідомив, що не бачить жодних ознак присутності військових — ані польової командирської сумки, ані наплічників, ані плаща чи кашкета — нічогісінько.
«Певно, до полку викликали», — подумав хлопець і, вийшовши на ґанок, роззирнувся. Навкруги було незвично тихо — не чулося голосів, не відчувалося звичайної ранкової метушні — оправки, обмивань чи перекурів.
Що за історія? Стривожений Степан побіг до хати, де квартирувало його відділення.
Півтори сотні метрів, що відокремлювали хати одну від одної далися хлопцю чи не важче за весь зворотній шлях. І найгірші очікування таки справдилися — ані на дворі, ані у помешканні солдатів не було. Натомість біля печі поралася господиня — середнього віку галичанка, що за місцевим звичаєм із недовірою поглядала на військових квартирантів.
— Доброго ранку, пані!
— Слава Йсу! — відгукнулася ґаздиня. — Пан жовнір полишили щось, що повернулися?
— Повернувся? — Степан трохи розгубився. — Я не повернувся… Тобто повернувся… Тобто, я перепрошую, а чи не підкажете, де ділися мої колеги? Я прийшов, а їх нема нікого.
Жінка витерла руки ганчіркою.
— Вдосвіта приїхала машина і гет усіх забрала.
— Куди забрала? — вже зовсім безпорадно запитав хлопець.
— Мені то, перепрошую пана, не відомо. Казали сь наче на операцію.
З вогню та у полум’я — подумалося Степанові. Вирватися з пазурів смершівців і таки відстати від взводу.
— А у який бік поїхали, не бачили?
Галичанка знизала плечима.
— У нас тут одна дорога.
Вдосвіта машина забрала… Це означає, що догнати вже шансів нема. На операцію… Степан згадав вояків зі зброєю напоготові, що рухалися назустріч та вчорашню лісову засідку СМЕРШу. Явно когось ловлять — чи диверсантів, а чи оточенців. А коли так, то виходити з хутору — чистісіньке самогубство. Якщо знайдуть, то краще вже тут, де ще зранку стояв рідний взвод.
І тут раптом він відчув, що живіт зводить від голоду. Це було знайоме відчуття — у безвиході, коли не знаєш, що буде наступної миті, але нічим зарадити не можеш, в людині раптом прокидається первісний звір, який має прості фізіологічні потреби — у їжі, у воді та сні. Неначе знає, що найближчим часом може залишитися без усього цього. І тому зараз, після безсонної ночі, після небезпеки та порятунку, Степан вирішив віддатися цьому звірові, а тому зняв з плечей мішок, витягнув звідти банку тушонки, що її так і не доніс до своїх, відкрив ножем та взявся методично, чіпляючи жирні шматки вістрям, знищувати її вміст, аж поки спорожнив бляшанку до денця. І тоді вже вклався спати попід стіною, примостивши поруч із собою убезпечений автомат.
— Зранку викликають у по-літ-от-дєл:
«Что же ти, прєдатєль, в танку не згорєл?».
Таваріш падпалковнік, чесна говорю,
В слє-ду-ю-щєм тан-ку о-бі-за-тєль-но зго-рю! — негучно, але мелодійно співав поліщук Прокопенко, сидячи біля вікна.
Вони з’явилися на хуторі під вечір — Степанове відділення у повному складі на чолі з сержантом. Бо операція затяглася, а поки хлопці вистежують у лісі ворогів, меткі квартир’єри можуть натомість вистежити їхній хутір — бо прифронтова смуга перенаселена військами і гарна хата тут не може довго залишатися незайманою.
— Вєлєл стоять як в Сталінграді. Ні шагу назад, — переказав лейтенантські слова командир відділення, сержант Шарпарь з Кубані. Він чудово розумів українську, але розмовляв тільки російською, бо вважав, що це — обов’язок командира. Це було тим більше смішно, що російською свою мову вважав хіба він сам, коли насправді це була звичайна кубанська балачка — українська за побудовою, але напхана перекрученими російськими словами.
— А що за операція? — поцікавився Степан.
— А хто ж нам скаже?
— Хлопці чули, бандеровци у лісі, — блиснув інформованістю Прокопенко. — От їх і ловлять.
— Може, і бандеровци. А може, і нє. Наше дєло, шоб хати не заняли, — підсумував сержант.
Зараз хлопці сиділи та лежали по кутках — хто дрімав, хто, прихилившись до вогника лампи, робив собі «огляд по формі двадцять», тобто шукав воші — прокляття фронтової війни. Це в тилу білизну можна було здати у прожарку, де гаряче повітря нищило нестатутну живність, а в дорозі — що впіймав, то й твоє.
— Любо, братці, любо! Любо братці жить!
В танковой бригаді не приходиться тужить… — повів далі свою пісню Прокопенко.
Степан слухав його, а думки кипіли, наче борщ. Тепер, коли небезпека минула, збуджений мозок намагався взяти своє. В голові утисячне прокручувалися нічні пригоди. Він кляв себе останніми словами за те, що побіг дорогою, а не лісом, де немає патрулів. Потім міркував, чому смершівці не відкрили вогонь, і сам собі давав відповідь: все просто — натиснеш гачок, і сам отримаєш кулю. Вертухаї — це не солдати, вони за життя своє бояться, а одним арештантом менше — яка різниця? Їм вистачить.
Шагута не міг нікому розповісти про те, що з ним сталося — як не крути, а збройний спротив СМЕРШу — це розстріл на місці. Тому дискутував і обговорював все лише із самим собою.
— Дє ето ти таку пєсню взяв? — поцікавився сержант.
— В госпіталі. Танкісти навчили, — пояснив Прокопенко. — Я там півроку лежав, ще й не такому навчився.
— А чему навчився?
— Розкажу — не повірите.
— Нє повєрім. А ти все одно розкажи, — хихотнув сержант.
Прокопенко, лисуватий коротун, загадково звів очі до стелі.
— Я там конкурс цілувальний організував.
Сержант з цікавістю нахилився вперед, решта теж заворушилися на своїх місцях. Жіноча тема на фронті посідала особливе місце.
— Как ето конкурс? — здивовано запитав молодий солдатик, що його усі кликали Співаком, бо на питання командира, обуреного тим, що поповнення знову складається з учорашніх школярів: «Ну ти хоч що-небудь вмієш?», — відповів: «Співаю трохи».
— А отак! В санітарному поїзді сестрички якось розмову завели про те, як треба цілуватися. Спиртику трохи тяпнули, і засперечалися, хто краще. От я і кажу: давай конкурс. А хто судити буде? Ну ясно, що я, тим більше, що інші поранені геть лежачі були у нашому вагоні. П’ять сестричок зібралося.
– І шо, со всємі цєловався? — не повірив сержант.
— З усіма, — поліщук покивав головою, щоб таким чином ще раз затвердити свої слова. — І не по одному разу. Бо конкурс у три тури, на вибування.
— Просто як Парис, — вихопилося у Шагути.
— Хто? — не зрозумів сержант.
Степан вкусив себе за язик. Клята освіта весь час лізла назовні. А це могло викликати зайвий інтерес до його скромної персони. І ніхто не буде слухати про гімназію. Начальству дай тільки зачепитися, потім не вивернешся.
— Це з книжки. Був один, — буркнув Степан, подумки лаючи себе останніми словами.
— Да ну вас! Дальше расказивай! — втрутився Співак.
— Так от, — Прокопенко поринув у спогади, явно отримуючи від них задоволення. — Перший раз поцілувався з усіма, не розпробував. Кажу, давай на другий. У другому розумію, що треба когось відставити, ну і Клава з операційної, така була худенька, я і кажу — вилітаєш.