— «У вас»… — передражнила вона. — Зате «у вас», у цьому Сибіру вашому, нічого крім пельменів готувати не вміють!
— Теж правда. Хоча мама моя готувала добре.
— Але ж ти казав, що вона українка.
— Казав. Правда виросла в таборі і в часи, коли не було з чого готувати.
Кулінарна суперечка відбувалася на широкому сидінні мікроавтобуса, який від франківського вокзалу віз їх до Ясіні, місця пересадки та підйому у справжні гори. Степан наполіг на тому, щоб не брати лижви і черевики на місці, бо там може не бути вибору, а знайти їх у Києві. Ця завбачливість вилилася у додатковий вантаж — великий чохол та баул із твердим, як каміння, взуттям. Уляна не дала себе умовити на цю сумнівну та небезпечну розвагу і тому опікувалася лише сумкою із провізією та портфелем з ноутбуком — на форумах писали, що там, на горі мережа ловиться цілком пристойно, а у деяких просунутих готелях є навіть вай-фай.
— Сибірська кухня своєрідна, — продовжував пояснювати Степан. — Влітку дикороси, взимку морожена риба.
— Це те, що збирають місцеві діти, коли їх ловлять з гелікоптерів?
— Запам’ятала?
— Таке забудеш. До того ж «дикороси» звучить, як назва політичної партії.
Він посміхнувся:
— Ні, це усе-таки дикі рослини… Хоча дивно. Мають бути «дікораси», бо російською ж «растєнія».
Слово «дікораси» насмішило обох.
— А може це те, що їдять дикі росіяни, — припустила Уляна.
— Дикі росіяни іще рибу морожену їдять. Якщо стругають, називається струганина, а якщо розбивають молотком — расколотка. Це від «расколачівать».
Мала мирно сопла, притулившись до маминого плеча — це був бонус від раннього прибуття потягу на вокзал.
– І як ти таким здоровим виріс на цьому дикоросійському меню?
Степан посміхнувся. Насправді він не був аж надто великим, хіба що у порівнянні з Уляною, однак виглядав міцним і якимось твердим, неначе камінь у річці. Можливо через морську звичку ставити ноги широко і впевнено та не поспішати із наступним кроком, поки не переконався у надійності попереднього.
— У Сибіру різні люди. Багато українців. Батько мамі таку кулінарну виучку організував — після табірних харчів — що вона мені за все життя жодного бутерброда з собою не дала. Усе тільки домашнє. А постачання в Сургуті було добрим, не те, що в Херсоні, коли я вчився.
— Я вже починаю комплексувати, — обережно зауважила Уляна, яка за київським звичаєм частенько проводжала Настуню до школи сиром та ковбасою.
Степан посміхнувся поблажливо:
— Якби ж тоді була така ковбаса…
— Ту вже Ясінє! — з неповторною тутешньою вимовою рапортував водій, з’їжджаючи з дороги та паркуючись на укатаному сніговому майданчику.
Поруч, стояла трійця військових на вигляд вантажівок з будками замість кузовів.
Поки розштовхали Настуню і витягли багаж, до мікроавтобуса підійшли водії вантажівок. Вони спілкувалися місцевою говіркою, рясно перемішаною з угорськими, словацькими та німецькими словами, а коли й цілими фразами.
— Мо’ дітвачці у віходок тра’?
— Перепрошую? — напружилася Уляна.
— Ну, у віходок, подзюрити.
— У туалет?
— Та йо.
Настуня не хотіла до туалету, водії ж команду вантажитися поки теж не давали.
— Заждіт крихту. Ту файта з Києва ще мусит бути.
Уляна зосередилася. «Файта з Києва»… До них перед підйомом має приєднатися компанія, з якою разом винайняли всюдихід. Значить файта — це компанія. Що ж, якщо мати час і натхнення, з місцевою говіркою цілком можна розібратися.
Згори тим часом з’їхала вантажівка і почала випускати пасажирів. Уляна помітила, що її колеса обмотані ланцюгами.
— Любий! А навіщо вони на колеса ланцюги понамотували?
Степан посміхнувся.
— Щоб по снігу їхати. Без них не вигребешся.
— А туди що, по снігу треба їхати?
Степан твердою рукою обійняв її за плечі:
— Шишарик — серйозна машина. Не якийсь там паркетник. У нас в пустелі вони в піску греблися так, що любо-дорого. А тут йому ще й ланцюги потрібні. Мені починає подобатися.
— Шишарик — це назва машини? — поцікавилася Уляна.
— ГАЗ, — пояснив Степан. — ГАЗ шістдесят шість. Повний привід, автоматичне блокування обох диференціалів. Бензину жере, як гелікоптер.
Тим часом з села на стоянку вибрався мікроавтобус і зупинився попід білбордом з новорічними вітаннями від президента. Водій опустив вікно, щоб оголосити колегам, що на заправці «файної бензини заллєв», а з пасажирських дверей тим часом вивалився опецькуватий підтоптаний дядько у куртці з сумкою через голову і, витягши з кишені великого носовика, висякався так гучно, що, здається, чутно було на всю Ясіню. За ним вийшла пергідрольна пенсіонерка у товстих окулярах. Ну а далі з’явилася цілком гірськолижного вигляду молода пара із хлопчиком років восьми.
— Настуні компанія буде, — зауважила Уляна задоволено.
— Зачекай. Може, вони не в наш готель.
— У наш. Я все дізналася, як машину орендувала.
— Ну ти даєш! — Степан завжди дивувався її організаційним здібностям, а насправді що тут такого? Це чоловіки краще сто кілометрів проїдуть, аніж щось запитають, а для жінок спілкування — цілком природній процес.
Компанія тим часом вивантажувала речі, і у цій справі найбільше шуму і найменше користі було від опецькуватого дядька, який, проте, поводився як глава сімейства.
— Де наш транспорт? — голосно запитав він, коли попри цінні вказівки родині вдалося успішно завершити розвантаження.
— Та йо. Он-де вузик! — махнув рукою водій.
— Вузик! — чомусь обурено повторив голова сімейства. — Вони називають це вузик. А між іншим вузик — це просто вантажівка. А тут я бачу, зовсім не просту вантажівку. Тут я бачу пасажирську модифікацію знаменитого шишарика — радянського ГАЗ шістдесят шість.
– І тобі буде компанія, — стиха пирснула Уляна.
— Подивимося, — філософськи зауважив Степан.
Вони взялися за клумаки та разом з новоприбулими посунули до вказаного шофером «вузика». Штурм вузької та незручної драбини до кузова став серйозним випробуванням для старшої частини великого сімейства. І якщо жінці вистачило допомоги хлопця, щоб вибратися на високий перший щабель, то голова родини своїми цінними вказівками та схильністю до непередбачуваних рухів, надовго заблокував вхід. Довелося вже й Степанові приєднатися до процесу, і всупереч несвідомому але впертому шкідництву з боку старого, просто-таки силоміць запхати його всередину.
Далі чоловіки завантажили валізи, клумаки та чохли зі спорядженням, не розбираючи, де чиє — на місці буде видно, ну а посадка найлегших у компанії — жінок та дітей — минула й зовсім гладко.
— Дякую, молодий чоловіче! — голова сімейства простягнув Степанові руку і ґречно підвівся з сидіння, але тут-таки завалився назад, бо машина рушила.
Степан все ж таки зловив долоню старого та відрекомендувався.
— Георгій Олександрович, — у свою чергу відгукнувся той. — Це мій син Анатолій з дружиною Світланою та сином, а моїм відповідно онуком, Олексою. А це моя дружина.
— Наталя, — посміхнулася жінка.
Степан також відрекомендував своїх супутників.
— Вперше туди? — запитав він ввічливо.
— Ми — так, — підтвердив старий. — Толя зі Светою вже років п’ять їздять. П’ять? — розвернувся він до сина.
— Так.
— А цього року взяли нас із собою.
— Там гарно дуже, — пояснила Світлана, але її фраза потонула у дружному жіночому зойку, бо машина так різко перехнябилася, що, здавалось, ось-ось завалиться набік.
Уляна визирнула крізь віконце і рефлекторно притиснула Настуню до себе, бо жодної дороги не побачила, а лише гірську річку, яка в’юнилася між каміння і криги, та урвище під самими колесами. Героїчним зусиллями вона зупинила в собі хвилю переляку і обережно поцікавилася:
— А ми не перекинемося?
— У жодному разі! — урочисто проголосив Георгій Олександрович. — Ця машина унікально збалансована за центром ваги. Вона навіть була на озброєнні десанту, бо при скиданні з парашутом завжди ставала на чотири колеса.