Тут всюдихід знову хитнуло, і всі вимушено вхопилися хто за що.
— Скидання з парашутом не бачив. Бачив як шишарик по самі мости у піску вигрібає на бархан. Але кабіна розташована над колесами, — зауважив Степан. — Коли наїде на міну, тих, хто в кабіні, доводиться збирати по частинах.
— Ви служили в Афганістані, — діагностував голова сімейства.
— Поруч, — відгукнувся Степан. — Але там теж були міни.
— Ну, у нас тут мін, дякувати Богу, нема. А от переваги цієї легенди радянського автопрому нам зараз дуже і дуже стають у нагоді.
Неначе почувши ці слова, машина зупинилася і почала здавати назад, з’їжджаючи схилом і знову небезпечно перехняблюючись. За кілька секунд з-за рогу з’явився величезний лісовоз, що рухався назустріч.
— Мамо! — сказала Уляна. — Якби я знала, що тут так страшно, ні за які гроші сюди б не попхалася.
– І я, скільки разів сюди їздила, все одно не можу звикнути, — підтримала молодша жінка, яку голова відрекомендував як Світлану.
Старша лише голосно зітхнула.
Чоловіки, як завжди у подібних ситуаціях, переможно посміхалися, немовби сам факт того, що комусь поруч лячно, додавав їм певності у собі. А Настуня на диво спокійно переживала пригоду — примостилася біля віконця і роззиралася навкруги. Для неї це було чимось на зразок каруселей.
Здавалося, подорож не закінчиться ніколи. Машина повзла нагору, постійно хилячись і надривно ревучи двигуном. Кілька разів пропускали зустрічних, пірнаючи у карман дороги, кілька разів бачили, як зустрічні у кармані пропускали їх. Перші будинки, які виникли за вікном, подарували Уляні надію, що ось-ось усе закінчаться, але й після них їхали ще далеченько, так само без асфальту, понад урвищами, замерзлими річками, просто вирубками, а чи то лісовими вітровалами.
Говіркий попутник від історії автопрому абсолютно органічно перейшов до історії цього краю. Час від часу потужно сякаючись у свій величезний носовик, якщо не сказати носовичище, він просторікував про п’ять країн, яким належало Закарпаття, про Гуцульську республіку і Карпатську Україну, про Руську трійцю, москвофільство русинів і підтримку Росією русинського сепаратизму.
— Ви гадаєте, просто так зараз ведуться розмови про визнання русинів окремою нацією, а русинського суржику окремою мовою? Тут закладається фугас не тільки під культурну, а й під територіальну єдність України!
Здається, йому не потрібні були співрозмовники, бо молоді тихенько балакали про щось своє, дружина сиділа мовчки, періодично поглядами натякаючи чоловікові на необхідність застосувати носовика, Уляна безнадійно боролася із страхами, а діти, що встигли вже познайомитися, тепер вдвох прилипли до вікна. Лише Степан із ввічливості відповідав подеколи кількома словами.
— Вони витягають з наукового маргінесу цього Маґочія, — кипів обурено Георгій Олександрович про якісь йому одному відомі проблеми. — І за ним повторюють, що русинів більше мільйона. Це при тому, що при перепису так себе визначили лише десять тисяч. Завтра окремою нацією себе оголосять мешканці Троєщини! Їх вже точно більше.
А машина тим часом зробила черговий поворот у невеличкій ущелині і, здолавши крутий підйом, зупинилася між невеликими будинками просто під нижньою станцією підйомників, де фінішували і знов ставали у чергу на підйом аматори зимового екстриму.
Уляна чесно і віддано нудилася, поки родина отримувала задоволення на гірці. Настуня, яку першого ж дня віддали у навчання інструктору, боролася з непокірними лижвами, що ніяк не хотіли триматися купи, та з підступним підйомником зі смішною назвою «бугель». По-гірському суворий на вигляд, але дуже уважний та досвідчений у роботі інструктор Дмитро опікувався своєю ученицею, щоб випадкове падіння, чи, не дай Боже, травма не відбили бува бажання засвоювати нову забаву. Сам він, як з’ясувалося, був у минулому майстром спорту, а відколи спуски перетворилися на прибутковий бізнес, почав заробляти своєю майстерністю.
Степан швидко знайшов спільну мову із молодим подружжям попутників, чий син Олекса вже впевнено стояв на лижвах, а зараз на навчальному схилі засвоював модний сноуборд. І поки до самого смерку батьки Олекси разом зі Степаном носилися по горах, Уляна чергувала біля навчальної траси і терпляче виконувала святі мамчині обов’язки — перекусити, пити, пісяти, витерти шмарклі, постерегти лижви або збігати за взуттям. Олекса, до речі, дуже придався їй як досвідчений вже гірськолижник, бо щиро опікувався Настунею і навіть супроводжував під час підйомів на небезпечному бугелі.
У такому от стоянні-ходінні попід гіркою Уляниним компаньйоном несподівано став Георгій Олександрович. Сам він на лижвах не катався, але мав у руках взяті у прокаті палиці, за допомогою яких долав круті гірські стежки у прагненні набратися здоров’я, повітря та естетичних вражень. Дружина його Наталя попри чудову порівняно з чоловіком форму, обмежувалася прогулянками до найближчої колиби, а більшість часу проводила у номері.
Старий виявився чудовим співрозмовником, бо, здається, знав усе на світі і мав на це все власну точку зору. І власне за цю точку зору Уляна й охрестила його «песимістом-шістдесятником». Георгій Олександрович, почувши це визначення, відхрестився від нього, заявивши, що, по-перше, це тавтологія, масло масляне і хибний плеоназм, адже шістдесятники не можуть бути оптимістами, бо в молодості цьому заважала система, а зараз — вік. Крім того, він не годиться у шістдесятники через молодий вік (і тут не кокетував), але погоджується, що перетинається з ними ідеологічно, адже разом із ними пережив стільки розчарувань, що абсолютно точно знає тепер, де і як саме їх наступного разу обдурять. От, наприклад, всі у дві тисячі четвертому кричали: «Ю-щен-ко! Уря-я!», а він, Георгій Олександрович, ще тоді сказав, що оточення перетравить Ющенка, як удав кролика. Ну, і хто був правий?
— Тому що це був чітко розрахований план. Треба було утилізувати народну енергію, і вони утилізували її за допомогою слабкого лідера. Слабкий лідер виростив у душах українців потужне розчарування, тож про жоден новий майдан вже не може навіть бути мови. І не кажіть мені, що це була революція. Помаранчева чи якась інша. Саме тому, зверніть увагу, Майдан ніхто й не розганяв. Бо розганяти його — це підвищувати тиск. Вони просто імітували перемогу — і українці знову залягли по диванах.
Уляну чомусь зачіпали такі слова:
— А як же мільйони людей, які вийшли тоді на вулиці? Хіба це не революція?
Георгій Олександрович мудро посміхався: — Пам’ятаєте Ленінське визначення революційної ситуації? Хоча звідки вам? Так от, революційна ситуація за Леніним, а він розумівся на революціях, це коли верхи не можуть, а низи не хочуть жити по старому. А тепер подивіться на нас. Верхи по старому живуть? Живуть, аж гай шумить! І навіть президент тепер у нас той самий, що тоді всі проти нього повстали. Та й низи тихо сопуть у дві дірки. Отак от. А революції без революційної ситуації не буває, навіть не думайте. І «мільйони людей», хоча хто їх тоді рахував? — не аргумент. У дев’яносто першому теж мільйони виходили. А поміняли що? Тільки герб і прапор.
— Ну а молодь? — чіплялася за останню соломинку Уляна. — Ви не вірите в нашу молодь?
— У молодь я вірю. Молодь не пропаде. Молодь буде успішною. Тільки більшість, на жаль, не в цій країні. Оно візьміть, скажімо, мого Толю. Він програміст. Працює на закордонних замовників. Щоб зменшити податки, оформився приватним підприємцем і отримує зарплатню, як казали в мої часи, з-за бугра. Від буржуїв. Я питаю, чому тоді просто не виїхати за кордон? А він — тут податки менші й ціни нижчі. Податки й ціни! Ви розумієте? І це мій син, який, до речі, ночував тоді на Майдані.
Такі суперечки переривалися зазвичай появою малого Олекси, який повідомляв про якусь Настунину потребу, яку треба було негайно задовольнити. Але потім усе знову поверталося до розмов на різні теми на снігу попід гіркою або у колибі біля полум’я каміна, яке слугувало як для затишку клієнтів, так і для смаження шашликів.
На гірці усі як один підживлювалися глінтвейном з місцевого закарпатського вина. Рецептура цього вічного напою кардинально мінялася від колиби до колиби, але тут, біля підйомників, була найгармонійнішою. Саме такий любила Уляна — доміру солодкий та доміру міцний з ароматом мускатного горіха та апельсина. А от її вимушений компаньйон обмежувався лише чаєм з трав. «Я в житті стільки випив, що ви не перепливете», — відповів він на німе запитання, і більше воно не поставало.