— Я допоможу, — твердо сказав він.
Чим він міг допомогти? Хіба що почергувати біля медпункту, але зараз і це було не зайвим. Однак якщо пішли такі справи, Насті теж не годилося розважатися. І Уляна звеліла доньці кидати лижви й бігти до тітки Наталки у готель, щоб розповісти, що сталося з її чоловіком та по можливості заспокоїти стару.
Не можна сказати, що це розпорядження викликало у доньки захват, але вона не заперечила жодним словом і слухняно попленталася до прокату. Уляна ж натомість поспішила до каси підйомника.
— Там чоловік ногу зламав. Ви не підкажете як мені знайти тут швидку допомогу чи медиків?
— Та у медпункті ж, — просто, наче йшлося про щось другорядне, відказала касирка.
— Там нема нікого.
— Ну то пождіт. Мо’ людина відійшла десь по нужді.
Точного значення місцевого варіанту вислову «по нужді» Уляна не знала, але зрозуміла, що допомоги не отримає. На схилі усі були зайняті своїми прибутковими справами — продавали квитки, варили глінтвейн, регулювали кріплення і давали уроки початківцям. А травма старої людини була справою геть не прибутковою, тому цілком могла почекати.
Уляна від розпачу навіть видобула з внутрішньої кишені телефон, щоб набрати Степана, але вчасно схаменулася — зарадити він все одно нічим не зможе, а от те, що вся компанія буде хвилюватися, поза сумнівом. А їм ще з самої вершини спускатися і треба бути максимально зосередженими.
— Доброго дня! Як наша лижниця? — по схилу назустріч пішкував з лижвами під пахвою інструктор Дмитро.
— Боже! Це ви! Ви навіть не уявляєте, як я рада вас бачити! Там Георгій Олександрович ногу зламав, а я нікого з медиків знайти не можу.
— Де він?
Уляна у відповідь лише показала рукою.
– Іти може?
— Та де там.
— Зрозуміло. — Дмитро глянув на годинника. — Ідіт до нього, я скоро там буду.
— Дякую, Дмитре, — розчулилася Уляна.
– Ідіт, ідіт.
Георгій Олександрович лежав на місці — та й куди б він дівся з поламаною ногою. Мабуть, стежкою за цей час ніхто не проходив. Старий прикрив очі — чи то берігся від сліпучого сонця на снігу, чи може, не дай Боже, знепритомнів.
— Вам дуже боляче? — вона схилилася, прислухаючись до дихання старого, але той кліпнув і проказав несподівано бадьорим голом:
— Жити можна. Тільки руку допоможіть витягти, бо затекла.
Почали звільняти руку, і голос старого одразу втратив бадьорість. Кожен рух важкого тіла віддавався у зламаній нозі, викликаючи стогін, а товста куртка не давала змоги схопитися як слід, щоб допомогти. Поки поралися, надійшла допомога — Дмитро з молодиком у жовтій жилетці, прикрашеній червоним хрестом та ще й малий Олекса на хвості. Вони тягли за собою щось схоже на великі ночви.
Молодик з хрестом виявився працівником медпункту. Він обійшов потерпілого, глянув на травмовану ногу і швидко поставив діагноз:
— Зломив. Тра у Ясіню спускати, — а потім не дуже зграбно взявся прилаштовувати до гомілки гнучку шину, яку приніс під пахвою.
Дмитро взявся кудись телефонувати, а Уляна з Олексою, чим могли, допомагали медику. Спільними зусиллями їм вдалося врешті підкласти дротяну конструкцію під ступню, і далі справа вже пішла краще.
— Я перепрошую, — Дмитро тактовно торкнувся Уляниного плеча. — Я машину знайшов у шпиталь їхати. Ви з ним поїдете?
Уляна розгубилася:
— Напевне.
Дійсно, а хто ж іще, якщо син з невісткою невідомо де на вершині, а дружина від готелю боїться відходити. І, судячи з усього, правильно робить.
— Тоді ходіт до готелю, візьміт гроші. Машину я попросив у долі стати, щоб наверх йго не тєгти. То ми поки єго спустимо, а ви туди приходіт.
До речі, гроші!
Уляна поспішила до готелю, де на неї чекала попереджена Настунею, а тому схвильована і перелякана пані Наталя. Після завершення первинного обміну інформацією — що з ним, як це сталося і що ж тепер робити — було вирішено, що Уляна супроводжуватиме старого до лікарні, взявши у пані Наталі гроші і про всяк випадок прихопивши усі власні. Зв’язок триматимуть по мобільному. Ну а там, — як Бог дасть.
– І ще там, у лікарні, обов’язково скажіть, що він — алергік. У нього з печінкою проблеми, астма і псоріаз на цьому ґрунті. Щоб вони йому там чогось не вкололи. Бо сам він точно про це забуде.
— Добре, — Уляна записала у телефон діагнози свого пацієнта. При такому здоров’ї ще й ногу зламати, це ж треба!
— Настуню, слухайся тітку Наталю!
Вискочивши з готелю, вона попрямувала донизу через місточок над глибокою ущелиною. Влітку це, напевне, було дуже романтичне місце, але зараз сніг та крига змушували зосереджуватися на кожному кроці, щоб бува не повторити «подвиг» Георгія Олександровича. Цього ще бракувало.
Машина і справді стояла внизу, але не місцева вантажівка з будкою, а старий радянський джип з тентом, з тих, що в народі називаються бобиками. З’ясувалося, що Уляна надто швидко бігає — біля машини стояв лише водій, затягуючись цигаркою. Проте за кілька хвилин на спуску показалася вже процесія — Дмитро з медиком тягли за собою залізні ночви із навантаженим на них пацієнтом, а ззаду тупцяв зосереджений Олекса, тримаючи у руках дідові лижні палиці.
Двом досвідченим чоловікам, до яких доєднався ще й шофер, не склало особливих проблем завантажити постраждалого у салон бобика та прилаштувати скуту шиною ногу на сидінні — може, тому, що цього разу він не керував і не намагався їм допомагати. Уляна знайшла собі місце на відкидній сидушці, до якої пролізла через задні двері машини. Слідом за нею заліз і Олекса.
— А ти куди? — здивувалася Уляна.
— З вами, — суворо насупивши брови відповів хлопець. — Ви одна не зможете.
— Та йо! — вигукнув Дмитро знадвору. — Файний леґінь!
Медик зворушено посміхнувся, а шофер з тріском закрив задні розхлябані двері.
— Поїхали! — сказав він, сідаючи за кермо.
— Йой! — відгукнувся Дмитро, займаючи сидіння поруч.
— Як, і ви з нами? — здивувалася Уляна.
— А що я, гірший за того хлопа? — вишкірився інструктор.
Вони розвернулися між кучугурами, практично на місці, на що Улянина водійська душа не могла не зреагувати легкою заздрістю, і рушили донизу, ревучи двигуном, який зараз здебільшого використовувався як засіб гальмування на крутих спусках. Георгій Олександрович досить швидко влаштувався більш-менш комфортно, щоб навіть за таких надзвичайних обставин віддатися своїй улюбленій справі — балаканині.
— А як ви тут ставитеся до нашої київської двічі судимої влади? — спитав він, ледь виїхали з села.
Чоловіки перезирнулися.
— До тамтого вашого презика? — уточнив шофер і гмукнув.
— Нашого з вами презика, — уточнив старий.
З передніх сидінь почувся дружний сміх.
— Я вам таке скажу, — обернувся водій. — Ми йго не обирали. Скіко я без вашого презика жив, то стіко й далі житиму. То не є мій презик. Ви там у Києві донецького собі взєли, то й майте собі спокій. А я роботу завше собі знайду.
Нічого собі робота, подумала Уляна, їздити такими дорогами. Щоправда зараз, на спуску, машину так не кидало — а може, це тому, що вона була меншою по висоті за ту, що везла їх вгору.
— Бо я крановщик-висотник, — вів далі водій. — У Москві працював на тамтих кранах, що висота більша триста метрів. Мене господарі залишитися просили, квартиру давали.
— Чого ж не залишився? — спитав Георгій Олександрович, що міцно обійняв спинку сидіння, і відчував від цього додаткову впевненість.
— Знак мені був. Страхівку не застібнув і мало не зірвався додолу. Рукою тіко такво зачепився. То мені воно так показало, що все вже. Наступного разу того вже не буде. То я взяв у кума цю машину і трохи побуду біля жінки, бо вна вже одвикла, як я весь час по стройках тамтих.
— А якщо в Москві вже не працюєте, виходить, що все-таки це і ваш президент? — зачепився за відповідь песиміст-нешістдесятник.
— Та ну, скажете.
— Ну а чого ж тоді в Ясіні бігморда з ним висить?
— Та де?
— Як це де? На стоянці. З Новим роком вас вітає.