Степан посміхнувся іще ширше:
— На здоров’я! Поїхали, тут стоянка заборонена.
— Пристебнися, — суворо звеліла Уляна замість подякувати за квіти. — Куди їдемо?
— По Перемоги, а потім на Дорогожичі.
— Дорогожичі? Ми будемо обідати в парку?
— Майже.
— Ну, добре, — вона ввімкнула першу передачу і обережно влилася у потік, краєм ока роздивляючись пакет, що лежав біля його ніг. Там вгадувалася пляшка шампанського та якісь згортки.
— Як пройшов суд?
— Та, — махнула рукою Уляна, — хіба це суд? Пародія, — і додала без паузи. — Слухай, не будь такою скотиною. Скажи, куди ми їдемо і що це все означає.
— Сюрприз, — знову посміхнувся він. — За двадцять хвилин побачиш.
— А якщо не доживу? Якщо помру від цікавості?
— Не помреш. Подумай про щось інше. Наприклад, про машини, які їдуть поруч, і які ти підрізаєш.
— Тьху! — Уляна натисла аварійку, вибачаючись, і справді зосередилася на дорожньому рухові, який останнім часом став просто нестерпним.
Проте, що далі від центру, то машин ставало менше.
— Тут ліворуч, — сказав він, коли проминули телевежу, а трохи згодом. — Праворуч. І десь тут паркуйся.
Вони зупинилися біля висотного будинку, який стояв неподалік парку із сакральним для кожного киянина рестораном «Дубки». Судячи зі стану майданчика, будівництво закінчилося зовсім нещодавно. Уляна роздивлялася усе це з-поза керма, а він тим часом вибрався з машини і галантно відчинив водійські дверцята.
— Ми ідемо в гості? Чому ти зразу не сказав? — запитала вона.
Степан якось непевно розвів руками. Вона витягла з-поза сидіння туфлі на підборах і, тримаючись за машину, перевзула човганці, в яких їздила за кермом.
— Може, і квіти не мені?
— Тобі, — запевнив він.
Вона поправила волосся, а потім обсмикнула пальто на стегнах.
— Ну?
— Ходім, — запропонував він їй руку, вільну від пакунка.
І вони пішли до під’їзду.
— Тут твої родичі живуть? — запитала вона, поки чекали на ліфт.
— Майже, — знову ухилився він від прямої відповіді. Ця таємничість вже дратувала не по-дитячому.
— Бо якщо ти хочеш мене з кимось познайомити, то треба було попередити, щоб я…
Новенький ліфт тихо і ґречно розчинив дверцята.
— Щоб я підготувалася.
— Як?
— Зачіску зробила.
Він нахилився і поцілував її над вухом:
— Все одно я її розлохмачу.
— Та ну тебе!
В ліфті Степан натиснув кнопку восьмого поверху і на мить тіло поважчало, зриваючись вгору.
Уляна вже просто місця не знаходила від нетерплячки та обурення — давно ніхто не поводився з нею, як з малою дитиною. Ну нічого, зараз він отримає своє.
На майданчику Степан видобув з кишені ключі і відкрив двері в кінці коридору.
— Прошу!
Вона зайшла, озираючись у пошуках господарів, і нічого не побачила. Зовсім нічого. Ані людей, ані меблів — голі стіни та голу підлогу, вікна без завіс та лампочки попід стелями замість люстр. Пахне свіжим тиньком і клеєм.
— Це що? — вона розгублено крутила головою.
— Квартира, — сказав він удавано буденно.
Серце в грудях раптом почало калатати дзвоном.
– І хто тут живе? — вона боялася здогадатися, що відбувається, бо не вірила, що це насправді.
— Ми, — сказав він ще буденніше і поставив пакунок біля стіни.
— Ми?
— Так. Ти, я і Настуня.
Уляна відчула, як всередині щось луснуло, немовби струна, що була натягнутою роками.
— Ти божевільний, — сказала вона.
Але він не був божевільним. Він давно вже замислювався над тим, що треба десь осідати — не вік же морями швендяти. І кілька років тому вирішив купити квартиру у столиці — зароблені гроші дозволяли. А потім підкоригував рішення і вклався у будівництво нової — адже мав на це час і натхнення. Власне, тому й не поспішав шукати роботу — будинок нещодавно добудували, і почався етап облаштування, а це вимагає багато часу і уваги. Не казав — бо хотів зробити сюрприз, і, здається, це вийшло.
— Що вийшло, то вийшло! — вони присіли на підлозі у вітальні, розстеливши замість скатертини кульок з супермаркету, і виставивши на нього вміст — шампанське, цукерки, коньяк, сири, фрукти, — одне слово, все, що необхідно для святкування.
Але перед тим Уляна довго ходила кімнатами, навіщось мацала стіни, немовби перевіряючи на справжність, зачиняла й відчиняла двері та вікна, визирала назовні — у двір та на парк із голими деревами. Вона поводилася, як мала дитина — що там заперечувати. Отже, він цілком мав рацію, коли ставився до неї, як до малої дитини!
Перший келих шампанського, здавалося, потрапив безпосередньо у кров — відчуття було таке, що все тіло наповнилося повітряними бульбашками, які спливали і лускали десь у мозку. Попри брудне скло через вікна кімнату заливало сонячне проміння. Вона сиділа, підібгавши одну ногу та поставивши на коліно іншої, витягнутої на паркеті, пластиковий келих на високій ніжці — і де він тільки такий взяв? — кусала сир брі просто від шматка — тому що про ніж він, звісно, забувся — і почувалася, немов у космосі. Він сидів, підібгавши ноги по-козацькому, і дивився на неї з виглядом чарівника. Пальці опущеної руки обережно торкалися її литки над червоною туфлею, від чого кров починала пінитися ще більше.
Вона щось говорила — щиро кажучи, казна-що, всілякі нісенітниці, і про рідний дім в Очакові, про малу і чомусь про Ларунду, яка жила сама у великій квартирі. І сміялася дзвінко, по-дитячому, закидаючи голову назад. А він дивився на неї мовчки, тільки посміхався кутиками вуст. А потім його пальці пішли вгору, і долоня почала пестити коліно, з якого перебралася на литку іншої ноги. Коротка весняна спідниця не заважала його рухам, і Уляна теж не заважала, вона робила вигляд, що нічого не відбувається, а кров у жилах ставала дедалі гарячішою, і тіло разом із нею ставало гарячим. І келих з шампанським упав на паркет, розливши пінну рідину, але не розбився, бо пластиковий. І чорна оливка, яку вона взяла губами, раптом стала спільною з ним власністю, і вони передавали її одне одному губами, язиком, зубами. І колготки не хотіли зніматися, тому що він намагався зробити це однією рукою, а вони чіплялися за нігті, за підбори на туфлях, тому далі він вже не мудрував, а просто сильною рукою рвонув мереживо, позбувшись останньої перепони. А вона вже лежала спиною на власному пальті, і заплющила очі в нетерплячому очікуванні. І він вже був тут, одразу, без прелюдій, і вона прийняла його у себе, відчуваючи, як зникає, як перетворюється на маленьку клітинку, на додаток до того, що відбувалося зараз між ними, на почуття, на стогони, на поштовхи і спазми, на незрозумілий нікому шепіт. Вона зараз була ним і він був нею, і не існувало світу поза цим єднанням.
— Люди до нової квартири ідуть з хлібом-сіллю, а ми… — засміялася вона, побачивши поруч із розлитим шампанським крапельки їхньої розплесканої через край любові.
Він посміхнувся, як здалося, дещо зморено.
— Але вино і кохання — теж сакральні символи, — сказала вона, сідаючи і намагаючись привести себе до ладу. — Ти порвав мені колготки і взагалі. Як я тепер поїду на роботу гола?
— Пробач, — розвів він руками.
— Дурник, хто ж за таке вибачається?
Ні, чоловіки все-таки кумедні істоти.
Нова квартира вимагала ще багато роботи — меблі, світло, завіси, безліч дрібниць. І хоч цьому вони присвячували весь свій вільний час, все одно справа просувалася не так швидко. Уляна часто ловила себе на відчутті, що стає інакшою. Це вже була зовсім не та студентка юридичного факультету, що нітилася своїх пальців на ногах, розчепірених, як п’ясті виконавців репу. І тим більше це була не заклопотана мати-одиначка, загарбниця Києва та його рабиня водночас. Нова квартира з новим чоловіком — це зовсім не те саме, що пустити когось до себе в ліжко чи в кімнату.
Бо навіть з того часу, як вони живуть разом, у неї помінявся запах дому — той, що його ні з чим не переплутаєш. Тепер він містив у собі незвичний, трохи чужий, але цікавий чоловічий дух, якого вона не знала ніколи. Ніколи — бо батько покинув маму, коли Уляна була ще зовсім маленькою. Він тоді одружився з медсестрою з маминої лікарні, молодшою та, мабуть, привабливішою, а може, й не привабливішою, бо кинув її за кілька років і пішов до третьої, а згодом до четвертої. Бабуся називала це матримоніальним психозом і жартома казала, що через свою наївність він щораз узаконює те, що інші чоловіки роблять потайки. Мама на такі розмови ображалася і йшла на кухню, а бабуся тільки посміювалася їй услід. Батька Уляна бачила рідко і сприймала як зовсім сторонню людину, не в останню чергу через оцю постійну зміну дружин, остання з яких, чи то ще не остання, шоста чи сьома була хіба що трохи старшою за Уляну.