Люди, що мали бодай якусь військову кваліфікацію, дуже цінувалися тоді, бо самооборона переважно складалася з молодих сільських хлопців — свідомих, хоробрих, але геть не тямущих у питаннях війни. З цієї «чорної» маси належало робити військо, здатне змагатися з найпотужнішими силами світу, якими, безперечно, були Вермахт з його виучкою та дисципліною та Червона армія з її кількістю та жорстокістю. Степанові подобався підхід нового провідника — Тура, який одразу взявся організовувати старшинські школи та вишкільні курені, де нечисленні, проте досвідчені бойові офіцери-українці ділилися своїми знаннями з цивільними повстанцями. Одночасно творилася система постачання із власними майстернями та складами, відділи роботи з місцевим населенням, між штабами курсували дівчата-зв’язкові, організовувалася розвідка — одне слово, творилася справжня народна армія, до якої відтоді і пристала позичена у Бульби-Боровця назва — Українська повстанча армія.
— Друзі! — розпочав Трійця голосно, щоб кожне слово дійшло до свідомості та розуму бійців. — Ні для кого з вас не є секретом, що ми отримали наказ на вимарш аж до Самбірщини. На нас чекає перехід через лінію фронту у тил німецької армії. Після Гурбів усі собі зрозуміли, що Червону армію у фронтовій війні нам не перевершити. В результаті командування ухвалило рішення взяти тактику боротьби невеликими боївками, які можуть непомітно проникати крізь лінію фронту. Тому наша сотня рушає у вимарш сама, і, наголошую, рушає не вся, а тільки добровольці. Тож у вас є ще час подумати.
Грипс, отриманий від Лемеша, командира УПА-Південь, що після Гурбів теж опинився на совітській стороні, містив наказ роз’яснювати бійцям особливості політичного моменту та тактичні задачі. Звісно, з воєнної точки зору в бою під Гурбами вони мали право вважати себе переможцями, бо, маючи лишень легке озброєння, прорвали оточення супротивника, озброєного танками, артилерією та авіацією. Але те, що в результаті совіти розстріляли майже сотню поранених і полонених, а з ними більше тисячі беззахисних мирних мешканців, зводило цей військовий успіх нанівець. Панічні чутки, військові колони, що безладно рухаються дорогами, СМЕРШ із наказом «зачистити територію» від націоналістів і невідомість попереду — усе це аж ніяк не піднімало бойовий дух повстанців, і Трійця усвідомлював, що виховна робота тепер є важливішою навіть за бойові операції. Саме тому, поклавши піклування про зброю та амуніцію на чотових, Трійця не заморювався проводити виховні розмови з бійцями — іноді отак от у загальній лаві, а коли й з окремою чотою, ба навіть індивідуально, якщо бачив, що хтось із хлопців розгублений або пригнічений. Бо попри бойовий досвід вони й справді були лише хлопцями — рідко хто мав понад двадцять п’ять, зрештою, як і сам сотник. Але так чи йнак на війні б’ється не зброя, б’ються люди. Оно скільки совіти мали зброї у 41-му, а тікали аж до самої Москви.
Попри вітерець, що ворушив листя дерев, хлопці упрівали від зосередженості — а може, й від літнього сонця, що пекло просто у карки.
— Отже я ще раз запитую і знову буду запитувати: чи є хтось, хто хоче залишитися на цій стороні? Виходьте наперед зараз, бо як вже вирушимо, звороту назад не буде. Такий є наказ командування.
Жоден не ворухнувся, а тільки виструнчилися, міцніше притискаючи до себе зброю. Іншого Трійця й не чекав, бо до його похідної сотні зібрали з куреня Крука усіх нетутешніх. Трійця повільно, немовби викликаючи на відвертість, зміряв оком бійців. Четверо із сотні Довгого у справній німецькій формі, що її захопили, напавши на взвод тиловиків, який саме купався у річці. Голі німці бігли аж до Дубна, а вся чота відтоді хизувалася міцною зручною формою, щоправда не зовсім комплектною — штани довелося віддати товаришам, адже статут УПА не велів вдягати на себе цілком форму противника, щоб не вийшло плутанини. Якщо куртка німецька — штани та кашкет мають бути мадярські, чеські або совіцькі. Чи навпаки. Німецькі штани не особливо цінувалися у хлопців, бо були на помочах, а от куртки — зручної довжини, з багатьма кишенями — вважалися справжнім скарбом, не те, що радянські свитки. Трійця знав, що ця четвірка з одного села в Карпатах, тому залишатися тут, на Східній Галичині не планує.
Далі, спираючись на кулемет, стояв Галина. Ким доводилася козакові та Галина, на честь якої він взяв собі таке незвичне псевдо, можна було тільки здогадуватися — бо він не ділився подробицями власної біографії. Галина був колись чотовим у сотні Яра, але трапив під розжалування за те, що одного разу, коли заходив на ночівлю, пожалів хлопців, які поморилися дорогою, і не виставив доста стійкових. В результаті шуцмани змогли підійти непомітно і троє бійців впали у бою. Галина дуже переживав за свою помилку, прагнув спокутувати її, тому про його відхід не йшлося.
Борух, єврей з Бродів, колишній радянський партизан, що прибився до сотні під час походу на Полісся. Спочатку було усіх полонених партизанів розстрілювали, але згодом зрозуміли, що більшість із них насправді є мобілізованими, так само, як солдати. Взяти того ж таки Боруха. Жив у Бродах, вступив до радянського технікуму, а коли почався німецький наступ, разом зі своїм плем’ям тікав на схід, аж поки уперся у старий радянський кордон, через який НКВД не пропускало мешканців «визволених» територій — крім військових або партійних. Дарма жінки галасували, що німці убивають всіх жидів — дітей, старих, молодих — чекісти були незворушні, бо, певно, не мали нічого проти такого розвитку подій. Боруха з родиною пригрів місцевий недобитий греко-католицький священик, а потім таємними шляхами переправив у глухе поліське село. Ну а коли напосілися партизани, то вже поставили питання руба — або мобілізація, або ж саботаж, дезертирство та інші страшні слова, за які розстрілювали на місці. І тікати бідному єврею ніде — кругом німці. Отже в результаті червоний партизан Борух здався УПА у першому ж бою, і тепер тримався за хлопців руками й ногами. Разом з усіма ставав за командою «до молитви!», хоч і не хрестився. Навіть на Великдень їв крашанки, що приносили дівчата з села, христосувався з усіма охочими, і тільки вночі бурмотів рідним їдишем, а може й старозаповітним івритом якісь свої вибачення перед Богом. Його згорблена, зовсім не військова постать, завжди вирізнялася із загальної лави — і стояв він якось косо, немовби прислухався одним вухом до чогось позаду, і зброя мотилялася десь попід пузом, однак в бою за спини товаришів не ховався, хоч і вперед теж не ліз.
Поруч із Борухом виструнчився чотовий Дніпро, худорлявий, але жилавий східняк, який іще малим пережив голод, зненавидів совіти і з задоволенням здався у полон німцям на самому кордоні. Його відпустили додому ще тоді, коли був наказ звільняти українців, але до рідного Запоріжжя хлопець не дійшов, прибився до УПА і став чудовим вояком, надійним та грамотним, закінчив школу підстаршин, і чота його мала найменші втрати. Чотового Дніпра сотник буквально вирвав з рук служби безпеки, коли десь там на терені викрили змову колишніх червоноармійців з метою здати бази совіцьким партизанам. Почалася повсюдна чистка лав від східняків та перебіжчиків. Трійця заступився був за Дніпра, бо бачив його у бою, крім того, він ніколи не любив СБ і не приймав їхніх методів. Втім, у ситуації зі східняками винні були не так есбісти, як виховники та місцеві бійці — дня не проходило, щоб східнякам не тицьнули в очі комсомольським минулим, не згадали Сталіна, не дорікнули окупацією Галичини, мовби це саме вони були її організаторами. Східняки так і не стали органічною частиною УПА, воювали наче самі по собі, а спроба організувати на базі червоноармійців Антибільшовистський блок народів виявилася невдалою — грузини, калмики, татари, росіяни, з яких він складався, не брали участі у партизанських діях, не злилися з українською масою, а воліли залишатися таким собі символом, який врешті розсипався з першими залпами гармат за обрієм. Східняк Дніпро перетерпів усю недовіру до себе, відчуженість, кпини і життям підтверджував, що об’єднання українців — це не далекі теорії, а цілком реальна річ, і тільки обмеженість простих хлопів та зарозумілість керівництва стають йому на заваді.