— Слава! Слава! — залунало одночасно з усіх боків, і бійці рвонули на ворожі позиції. Кожен розумів, що його порятунок зараз у ногах, без будь-яких перебільшень, тому летів, неначе лісовий чортяка. І тактика на початках спрацювала. Німці розгубилися, було видно, як заметушилися командири, як солдати почали безладний безприцільний вогонь. Але СС — і є СС, не даремно їх так ретельно навчають. І вже за якусь хвилину з флангу заторохкотів кулемет, який і справді виявився там, де мав бути. І вже солдати взяли правильний приціл, а у лавах сотні здригнулося кілька стрільців, перечепившись через свинцеву перепону, яку неможливо здолати.
А проте короткої розгубленості ворога все-таки вистачило на те, щоб бійці дісталися улоговини. Чотовий Дніпро вже особисто лежав за кулеметом, змагаючись з німецьким колегою на фланзі, а хлопці залягли та почали ощадливий прицільний вогонь.
У Зенона справи ішли краще — там чота встигла одним кидком досягти ворожих позицій, і почався рукопаш, у якому повстанцю немає рівних — адже йому нічого втрачати.
Трійця перевірив магазин свого «геппістоля» і зрозумів, що часу, а точніше, набоїв на перестрілку немає. Тому підняв руку, закликаючи приготуватися. Він чекав на паузу в роботі німецького кулемета, яка так чи йнак мала настати. І щойно той замовк, різко викинув своє тіло вперед, даючи приклад бійцям.
Вони не стріляли, бо вже фактично не мали чим. Вони бігли мовчки, з’єднані єдиним відчаєм, і трава шмагала їхні чоботи, залишаючи на них смужки своєї зеленої крові.
Вони були чудовою мішенню.
Але ворожий кулеметник чомусь не стріляв.
Він припинив вогонь, немов за командою, і тільки спостерігав за відчайдушним кидком повстанців. Спостерігав мовчки, а потім несподівано загорлав-заволав- заверещав: «Стій! Стій! Свої!».
І ці вигуки, немов постріл з крупного калібру, раптом зупинив атаку розсипної. Трійця краєм ока побачив, як стишують кроки хлопці поруч, як назустріч їм піднімаються постаті у сіро-зелених мундирах із «тотенкопфом» — емблемою СС — на пілотках та жовтим на синьому полі галицьким левом, нашитим на комірцях замість есесівської руни. Піднімаються без пострілу, опустивши зброю. І наступної миті теж закляк на місці, незмога спіймати віддих від несподіванки.
Тому що ворогом була українська дивізія «Галичина», та сама, яку командир Леміш вважав за опору для нової української революції.
Бійці УПА та «Галичини» спочатку дивилися одне на одного недовірливо, потім наблизилися упритул, почали тиснути один одному руки, а зрештою і обійматися, бо саме так зустрічаються на війні українці.
Як розповіли дивізіянти, місцеві поляки прибігли на позиції тридцятого полку, що недалік готував лінію оборони проти совітів, і доповіли, що лісом пересувається загін червоних партизанів. Не бажаючи мати у себе в тилу ворога, командир полку наказав зупинити ворога силами двох рот. Керував операцією гауптштюрмфюрер-українець, і саме він скомандував зупинити бій, почувши вигуки «Слава!» та «Свої!».
Двоє командирів зустрілися біля позицій з мінометами.
— Сотник Барвінський, — коротко відрекомендувався немолодий вже, але ставний чорнявий офіцер.
— Сотник Трійця, — відповів Степан. Дивно було розмовляти українською з людиною у есесівській формі.
— Трійця? — здивовано підняв брову офіцер. — Ну нехай буде Трійця. Що за підрозділ? Куди рухаєтеся?
— Зведена сотня УПА-Південь. Здійснюємо рейд Галичиною, — не став критися Степан. І примружившись додав. — А ми з вами, пане сотнику, здається бачилися. У тридцять дев’ятому, в полоні. Тільки тоді ви були цілим підполковником.
— У полоні… — наморщив чоло офіцер, але звісно не пригадав.
Шагута посміхнувся.
— Ні, не згадаєте. Бо таких там було багато. Колишній капраль Степан Шагута.
— Може й зустрічалися, — гауптштурмфюрер замислився. — Щось знайоме у вашому обличчі є… Пане сотнику, мені дуже сумно, що доля змусила нас вести цей бій. Дозвольте віддати належне мужності ваших воїнів. Особливо загиблих, — він різким коротким рухом опустив голову.
Із сотні Трійці у цьому бою впало восьмеро, серед них друг Борух та друг Галина. Одним з останніх пострілів важко поранили чотового Дніпра. Дивізія ж не дорахувалася трьох.
Забитих ховали разом, тут-таки на узліссі, проклинаючи мить, коли підняли зброю одне проти одного. Вони лежали поруч — повстанці та дивізіянти, вдягнені у різні, а насправді однакові строї, з однаковими сірими обличчями, на яких подекуди запеклася сіра вже кров, а зверху на них падали грудки сірої української землі. А зовсім поруч, лише за крок, на всю потугу своїх фарб буяв український червень.
Дивізіянти щедро поділилися з повстанцями харчами, а головне — амуніцією, яка геть вичерпалася в останньому бою. Після відпочинку і завершення приготувань до вимаршу німецький сотник підійшов попрощатися.
— Тримайте! — простягнув він Шагуті пакет і козирнув. — Це мапа із позначеними позиціями наших військ. Щасливої дороги!
Це був царський подарунок — шанс уникнути сутичок у найбільш небезпечній прифронтовій зоні. Гауптштюрмфюрер не на жарт ризикував, передаючи до чужих рук ці надсекретні дані, і Степан розчулено простягнув руку:
— Дякую. Це збереже не одне українське життя.
Барвінський відповів посмішкою і щирим рукостисканням. А Степан затримав його долоню у своїй:
— Пробачте, пане підполковнику, маю одне запитання… — він узяв паузу, щоб сформулювати точніше. — Чи правда, що ви служили в охороні Петлюри?
Той здивовано підняв брову:
— А звідки ви знаєте?
— Хлопці у таборі казали. Тому я вас і запам’ятав.
— Було таке, — кивнув Барвінський і наморщив чоло. — А у нас, до речі, теж служить Шагута. У третій сотні, кулеметником. Не родич?
— Шагута? А як звати?
— На жаль, не знаю.
— Він тут?
Сотник заперечливо похитав головою:
— Третя сотня лишилася на основних позиціях.
— Ну то перекажіть йому вітання з Бережанщини.
— Обов’язково перекажу.
І українські офіцери ще раз потисли руки.
— Де ти з ним домовився? — Уляна протиснулася слідом за Степаном через турнікет за огорожу фан-сектора — так називався обнесений парканом плац посеред Хрещатика, який завершувався величезним телеекраном та традиційною для Києва сценою на Майдані.
Сектор цей з’явився за кілька днів до відкриття Євро-2012 — футбольного чемпіонату, який влада урочисто оголосила «національною ідеєю українців». Преса писала, що це — найкраща фан-зона за історію чемпіонатів, якою Київ прославив себе навіки. А опозиція кепкувала з п’яних уболівальників, які дзюрили просто попід київські каштани, а точніше, з мера, який заявив, що у такій поведінці європейських гостей нема нічого страшного і закони гостинності понад усе.
Степан задер голову, щоб зорієнтуватися:
— Під екраном, тільки під яким?
Вздовж Хрещатика височіло ще кілька монструозних конструкцій з телевізорами.
— Ну, і як ми його знайдемо?
— Не знаю.
Була неділя, останній день чемпіонату. Фінал, у якому мали зустрітися збірні Іспанії та Італії. Тому вже з обіду, одразу після відкриття фан-зони тут було не проштовхнутися. Усі з ентузіазмом жлуктили пиво, і дивилися повтори голів чемпіонату на велетенських екранах. Уляна не дуже полюбляла компанії п’яних чоловіків, а надто враховуючи своєрідно потрактовані мером закони гостинності, тому намагалася триматися подалі від каштанів.
Коли збірна Італії несподівано обіграла німців і пройшла до фіналу, нова італійська родичка, як між собою звали вони Б’янку Шагуту, написала, що її бойфренд збирається на матч, бо не може пропустити історичної події. Щиро кажучи, слово «бойфренд» в устах ефектної, судячи з фото, ровесниці-італійки потішило Уляну. Значить, не тільки вона у своєму віці не спромоглася налагодити сімейне життя. «Ти в тренді», — відкоментувала, як завжди, цинічна Катька.
Ну а оскільки вже бойфренд їде, гріхом було б не передати раптово віднайденим родичам, чи як іще їх можна кваліфікувати, італійських сувенірів, чи якихось маленьких сімейних реліквій на пам’ять про діда Стефано-Степана Шагуту, якого вони так старанно розшукували.