— Одно толька мєня трєвожит, «красноармєєц» Шагута. І знаєш, што? — Майор раптом розмахнувся і відважив короткого ляпаса. — В глаза смотрі!
Удар в обличчя вважався найлагіднішим способом привести до тями підслідного і не варто було провокувати застосування суворіших методів. Степан відкрив важкі повіки і через силу навів різкість на червоні буравчики лютих очей особіста.
— Ето ж какіє злодєйства в плєну ти совєршил, што рєшил устроіть етот трюк с кантузієй? Шоб тєбя нє узналі? А?
— Контузило мене, гражданін начальник. Під бомбьожкою.
— Кантузіла, гаваріш? — майор акуратно вклав прочитану папірчину у течку і натомість витяг з неї наступну. — Биваєт. І так кантузіла, шо ти дєлаєш від, шо забил про другіє очєнь інтєрєсниє факти. А я нє забил.
Степан опустив важкі повіки і знову отримав ляпаса. Бистряков сьогодні був гуманним — чи то з перепою не хотів брати на себе зайвого фізичного навантаження, а чи то розраховував завербувати чергового інформатора.
– І односєльчанє твої нє забилі. І паказалі, шо ти, гніда фашистская, пашол в бендеровци штоби стрєлять нам в спіну, — він урочисто закрив теку і ляснув згори долонею. — Сотнік Трійца. Забил?
Опер, як усі москалі не міг вимовити м’якого українського «ць». Степан змигнув очима.
— А як же я мог одноврємєнно бути красноармійцем і бандерівцем? Ще й сотником.
— А от про ето ти мнє в слєдующий раз і раскажеш. І про то, как в СС патом пашол тоже раскажеш. Ви ж хохли всє хітриє прєдатєлі. Падумаєш харашо і раскажеш. Патаму што у мєня врємєні сєводня на тєбя нєт. Понял?
— Так.
– Іді.
«Врємєні нєт». Так от чим, виявляється, пояснювався сьогоднішній «гуманізм» особіста.
Більшість зміни становили новачки. Це була дивна суміш — вивезені із західної України селяни, провина яких полягала лише в тому, що вони жили у районі, де діяла УПА, і мали можливість постачати їй харчі, та цілком мирні прусські німці, зігнані з рідних земель через те, що їхню рідну Пруссію мали тепер поділити між собою росіяни та поляки.
Поки політрук та начальник виробництва проводили новачкам перший інструктаж, півтора десятка в’язнів зі старого контингенту мали змогу покурити — звісно, хто мав тютюн. Усі вони не просто так трапили до зміни з новоприбулих — адже перший тиждень тут норма складала лише шістдесят відсотків, другий — вісімдесят і тільки на третій — непідйомні сто із продовженням зміни аж до виконання. Степана до цієї козирної компанії через кента-нарядника влаштував «придурок» Васька Гуляй — придурками у таборі звали тих, хто не працював у шахті під землею. Точніше, Ваську можна було вважати все-таки півпридурком, бо насправді він мав відношення до шахти: опікувався електричним підйомником — примітивним механізмом з валу, троса й двигуна, який підіймав та опускав у яму кліть з людьми. Була у його господарстві також ручна лебідка, в яку можна було запрягти десяток двоногих худобин, що населяли табір і мали назву «спецконтингент» — таку тягу застосовували під час відмикання електрики, щоб не переривати виробничий процес.
Васька Гуляй був прецікавим типом. Народився у таборі десь у Казахстані. Виріс у дитячому будинку за колючим дротом. Там-таки за крадіжку шматка хліба на кухні отримав перший власний термін, звідти ж улітку 41-го був етапований на фронт. Щоправда, війни тоді не було — підрозділи, сформовані із зеків, зосереджували біля кордону, щоб за командою кинути у прорив на кулемети, замостивши їхніми тілами дорогу «воїнам-визволителям Європи». План не спрацював — німці вдарили першими, і чорнобушлатове зеківське воїнство радо здалося першим-ліпшим солдатам противника, тим більше, що воювати не мало чим — зброю видати чи то не встигли, а чи й не збиралися.
Далі було чотири роки по німецьких таборах військовополонених, з них рік у Бухенвальді. А потім — цей фільтраційний табір, де Васька кантувався з сорок четвертого — вже два з лишком роки.
Від народження він не знав, що таке воля, і тому сам себе називав гордовито: Вічний ЗеКа. Навіть два тижні напередодні війни, що їх довелося провести у волинських лісах, окрім клімату нічим не відрізнялися від таборового життя — перейменування в’язнів на червоноармійців не позбавило їх конвою та знущань козлів-бригадирів, які тепер стали сержантами та старшинами.
За два роки нового радянського ув’язнення Васька зробив стрімку кар’єру — з-під землі, із забою піднявся нагору, примудрившись витіснити з посади розконвойованого дипломованого електрика. Але амбіції хлопця не мали меж, і зараз він поставив собі за мету стати візником — людиною, яка розпоряджається старою гарбою і півдохлою шкапою, а тому регулярно виїздить за колючий дріт, доставляючи на зону продукти. Це було хлібне місце не тільки за продуктовою нормою, але й тому, що дозволяло привозити з волі і продавати у таборі такі необхідні, але зовсім недоступні речі, як голки, нитки, махорку і навіть самогон.
Посада з правом виходу із зони здавалася недосяжною для будь-якого підконвойного, але тільки не для Вічного ЗеКа Васьки. Він вмів знайти підхід до будь-кого на зоні, і маючи неабиякий лінгвістичний хист, з українцями говорив мішаною українською, з німцями — містечковою німецькою, яку вивчив ще перед війною від засланих українських та поволзьких німців; спілкуючись із кримськими татарами, охоче вживав їхні слова та навіть цілі фрази, ну й не забував, звісно, блатної музики — що на ній виріс, але застосовував нечасто — у фільтраційному таборі майже не водилося кримінального контингенту.
— Всє ви — ізмєннікі соціалістічєского отєчества — кричав політрук галицьким і прусським дядькам, які у більшості не розуміли російської, а якби розуміли, то збагнути, звідки у них, польських чи німецьких громадян взялося раптом це «отєчество» і як вони могли йому «ізмєніть», не зуміли б.
– І пока наши доблєсниє органи будут вас провєрять, ви будєтє занімацца абщєствєннапалєзним трудом на шахтє!
— Може, перекласти для німців? Нічого ж не розуміють, — запропонував Степан Васькові, який підійшов до нього і приязно пригостив махоркою. Їхня симпатія була взаємною і мала окрему історію.
— Не поможе, — сплюнув той крізь зуби. — Ти подиви на них. Ну скіко вони продержаться?
Картина й справді не надихала. Виловлені по горах сиві вуйки та змарнілі прусські бюргери, що за віком та здоров’ям не годні були навіть до фольксштурму, у низький вирубці, де тече зі стін, хлюпа під ногами, а подача повітря «поки що» не налагоджена, не мали жодних шансів вижити.
— Ви будете получать по кілограму хлєба. Подумайте, ілі ваши родствєннікі на волє столько получают, — судячи з цього «ілі» політрук на прізвище Кацнельсон родом був з України. — І оценітє, шо ето вмєсто розстрєлять вас на мєстє как гнусних прєдатєлєй.
— Стьопа, а ти щас не луччий за них, — повів далі Васька. Він говорив байдужим тоном, крізь зуби, як усі блатняки. Але попри цю воровську позу інколи, наче раптовий сонячний промінь серед лісової гущавини, проблискувало у його поведінці щось щире. Може, саме тому Степан і покорешував з цим на перший погляд пропащим персонажем.
— А в забої ти точно дойдеш. Я таких наглядєвся, — Вічний ЗеКа розкурив самокрутку і сплюнув під ноги крихти махорки, що налипли на губі. — На больнічку тобі треба соскакувать. А ще краще подумати, як придуріваться начинать. Давай підшукаємо тобі мєстєчко.
Степан лише скептично гмукнув.
— Та ти не бзди. Мєня коли в Бухенвальд по етапу кинули, ну всьо, думаю, тут тобє, Вася і лапті сплетуть. Лагерь то ого-го, людей — як дєрєвьєв на лісоповалі. Таких, як я знаєш скіко? Так і нє. Місяць працював, як скотина, а там у придурки таки вибився. При больнічкє жмуриков таскав. Я ж по німецькому трохи наблатикався, ще з Сибірі — спєрва када фріцов-антифашистов пригнали, а потім наших дойчів. Отак за язик нагору і потягло.
Степан зробив велику гірку затяжку і замислено випустив дим:
— Та я не по цих закосах, ти ж знаєш. І Бистряков щось спокою не дає. Не вірить в мою контузію. І справу не одну шиє, а цілих три. Що я і в полон німцям здався, і бандерівець, і в дивізії «Галичина» служив. І все одночасно.