У просторій кімнаті було накурено. За столом сиділи з одного боку Явір зі своїм заступником — інженером Грушкою, що опікувався друкарнею. Тут-таки знайшов собі місце і Остап, який до того заступав командира, зайнятого на мітингу. З іншого кінця столу розмістилися оунівський провідник Крук, зовсім не схожий на крука русявий, високочолий молодик, в оточенні почту з двох старшин. Розмова вже мала підвищений тон.
— Ми будемо бити ворога, які б знамена він не піднімав, тим більше, що вони у всіх червоні — що в німців, що в совітів, що в поляків, у цих хіба що з білим. Ми вже москалям багато разів вірили — ще з часів УНР, — гаряче доводив Яворенко, і чуб його, звільнений з полону шапки, мотилявся, як грива у коня.
Крук скривився, бо сам воював під червоно-чорним партійним прапором, у той час як ФУР — під державним, синьо-жовтим.
Степан бачив, що командирам поки не до нього і відчув дивне полегшення, хоч це і було неправильним — ховати свою провину за клопотом керівників. Неправильно, але все-таки дарувало ще кільканадцять хвилин життя.
— Ти мене не агітуй! — вибухнув Крук. — Ту не про прапори справа, а про тактику. Як москаль на себе відтягне основні сили німців, нам що, гірше буде від того? Хай б’ют одне одного, а ми дамо собі спокій.
— Пане провідник! — втрутився інженер Грушка. — Не мені вам казати, що робили совіти на нашій з вами рідній Галичині. І ви то все хочете їм пробачити?
— А як совіти з поляками си домовлять? Чи з німцями?
Яворенко вибухнув:
— І ти вирішив, що домовишся першим? Щоб полякам чи німцям не дати? Так це не вийде. Попереджаю. Ми з москалями не домовляємося. Бо коли таке було, щоб москаль своє слово тримав?
— Як ви не розумієте…
— Ні, ну скажи, коли? — Яворенко періодично стукав по столу п’ястуком, і після особливо сильних ударів інженер Грушка поправляв окуляри на тонкому носі.
— Нам не вигідно зара брати бій, — кип’ятився Крук. — Хай си пройдут, а коли будуть си вертати, тут ми їх і зустрінемо сь.
— Так нехай пана відділ і пропускає. А ми пощипаємо їх і дорогою туди, і зворотно, — підключився до суперечки Остап.
— Це не є можливим, — оунівський старшина, що сидів ближче до вікна, теж встряв у розмову. — Бо як вони почнуть си стріляти, то вже не розберут, де ми, а де ви.
— Ну то вдаримо їх разом! — запропонував Яворенко майже весело. — Як там співають: «Нам поможе Святий Юрій і Пречиста Мати німця во-о-оюва-а-а-ти».
І всі фурівці, неначе збиткуючись, підхопили разом:
— Чи ти лях, чи москаль — будемо стріляти!
Нумо, хлопці до бо-ою!
— Тьху на вас! — розлютився Крук. — Ти, Яворе, з вогнем граєш. Розводиш отаманщину, коли тра усім об’єднатися під єдиним проводом проти спільного ворога.
— Під твоїм? — уточнив Яворенко.
— Проводом ОУН.
— А яким саме проводом? — єхидно перепитав Остап. — мельниківського чи бандерівського?
— У нас тільки один провід — ОУН революційної.
— Тобто бандерівської, — зіщулився Остап. — А мельниківці із цим згодні?
Від Остапових кпин і без того виведений з рівноваги Крук вже ледь стримувався.
— Так зване ОУН Мельника — колабораціоністи. Не змушуйте мене ту давати вам вишкіл у політичній грамоті.
— Не заривайся, Остапе, — Яворенко поклав долоню на лікоть свого заступника. — Ти, Круче, правильно говориш про об’єднання. Але зрозумій. Загнати усіх під себе у вас не вийде. От у нас, дивися, я і Грушка — гетьманці. Остап — петлюрівець. Куций оно сидить — чотовий поруч зі Степаном здивовано підняв обличчя. — То він — творчий націоналіст, з Фронту національної єдності. Правильно я кажу, Куций?
Той кивнув і почервонів, явно заскочений такою увагою до власної персони.
— І не він один. А ще у нас є українські монархісти. А ще — УНДОвці, анархісти, прибічники Українського центрального комітету і ще багато хто. Ми усі думаємо по-різному, а воюємо разом.
— І дужо навоювали сь? — криво посміхнувся Крук.
— Та трохи є. Принаймні у тебе до нас руки короткі, — вишкірився у відповідь Явір.
Фурівська старшина схвально загуділа. Степан Шагута намагався уважно слідкувати за перебігом суперечки — це відволікало від сумних думок про зроблене чотою на дорозі у Дубно. А додаткової напруги цій, здавалося б, суто теоретичній дискусії надавало те, що учасники були озброєні не лише аргументами, але й налаштованою зброєю.
— Це все тому, що у нас — демократія. От бачиш, ми й чотових покликали, щоб не думали, що за їхніми спинами про щось із вами торочимо. Бо об’єднати ідеологічно різні сили можна тільки на основі демократії, — повчально підняв пальця вгору командир Фронту.