— А уявляєш, що б вони сказали, якби до всього ще й довідалися, що ми — родичі?
— Припини! — Уляна ляснула його рукою по грудях, аж долоню запекло. До чого ж чоловіки товстошкірі — у всіх значеннях цього слова!
— А чого? Якщо цих Степанів було троє, то я — твій родич майже гарантовано. З вірогідністю два з трьох.
— Навпаки, один з трьох, — виправила Уляна.
— Ні, саме так, — Степанові, здавалось, сподобався її збентежений вигляд. — Твоя мама казала, що той третій, Павло, був родичем твого діда. Значить, якщо мій батько — насправді Павло, то я все одно твій родич.
— Ти навмисне мене дражниш! — Уляна знову вдарила чоловіка у груди, але тепер уже обережніше, щоб не забити руку. — Одне діло мій дід, а друге — його якийсь-там родич. Тому все одно один з трьох.
Він посміхнувся:
— Та ну, навіть генетичний аналіз дасть двох з трьох. Так що коли вони були родичами, можна не паритися, аналіз нічого не покаже.
— І слава Богу! — Уляна замислено відкинулася на подушку.
Першим паузу порушив Степан.
— А ця, що підходила, як її, Сталіна?
— Бестолковниця?
— Вона. Щось не схоже, щоб її чоловік на війні був. Чи він значно старший?
Уляна повела плечима:
— Не знаю. По всіх школах ходив, дітям про подвиги розповідав. А я на пам’ятнику глянула — йому у сорок п’ятому шістнадцять років було. Де це він встиг повоювати? Ще й поранення.
— Певно, на Західній. Там з УПА до п’ятдесятих воювали. Каратель. Тому й воєнкомом став.
— І вона у паспортному столі працювала. До пари.
— Точно. Цей контингент без роботи не залишиться.
Уляна знов взялася гратися з його кучериками на грудях:
— А скажи мені, малолітці. Навіщо у совку було стільки військових? Просто як собак. У нас повне місто, в Миколаєві повне місто, у Первомайську повне місто.
Він вивільнив з-під ковдри руку і трохи відкинув край, щоб провітритися. Уляна запротестувала:
— Припини, холодно!
— Я так не можу, я вже весь мокрий. Якщо холодно, відсунься і підіткни ковдру.
— Еге, знайшов дурненьку відсуватися від теплого чоловіка.
— Ну, тоді присунься.
Чоловіки, коли розмовляють про щось з їхньої точки зору важливе, перетворюються на зомбі. Нема того, щоб вільною рукою одночасно гладити жіночу спинку чи тертися литками — ні, він кам’яніє, немовби виступає на суді.
— Розумієш, у радянські часи армія була всім одразу — і будівельниками, і залізничниками, і міліціонерами.
— Міліціонерами?
— Ну а як же? В Новочеркаську і в Кривому Розі хто демонстрації розстрілював? Солдати. І пожежниками вони були, Чорнобиль гасили. А у нас в Сургуті дітей ловили.
— Як це, дітей ловили? — від подиву Уляна й сама припинила гладити чоловіка. — Яких дітей?
Степан посміхнувся:
— Місцевих. Хантів і мансів.
— А навіщо їх ловили?
— Бо діти восени у тундрі збирають дикороси.
— Що збирають?
— Твої витріщені очі видно навіть у темряві! — Степан ніжно стиснув міцною долонею Улянину руку. — Дикороси. Скорочено від російського «дікіє растєнія».
— Тоді вже «ростєнія».
— Можливо. Але оці ханти і мансі усю зиму живуть з того, що назбирали у вересні. Це у них такі жнива. Тому усіх дітей мобілізують у тундру. Ну а радянська влада гарантувала їм середню освіту. Тому її задача була впіймати дітей та відправити в інтернати. А їхня — сховатися і збирати клюкву та бруснику.
— Журавлину та брусницю, — виправила Уляна, яка разом із донькою навчилася правильних назв.
— Журавлину та брусницю, — погодився Степан. — Літають військові на гелікоптерах і видивляються дітей. Для льотчиків, до речі це — найкращі навчання.
— Дітей ловити. Дикість яка. У нас такого не було.
— Значить було щось інше, — філософськи зауважив Степан. — От ти казала, що в Очакові багато військових.
— Тому що їх і справді багато. От дивися. — Вона розкрила долоню, готуючись загинати пальці. — У нас був військовий порт. Потім острів Первомайський. Це окрема частина. І ще аеродром. Це вже три. Далі БТК.
— Що таке БТК?
— База торпедних катерів.
— А це не те саме, що порт?
— Ні, у них біля автовокзалу були окремі казарми. Зараз навіть не знаю, чи є там хтось. Та-ак. БТК — це чотири. Прикордонники — п’ять. І П’ятнадцята батарея — шість.
— А що за батарея?
— Це біля турбази локатори стояли. Здорові такі, їх з пляжу було видно.
— Може, зв’язок якийсь?
— Може, — знизала плечима Уляна. — В народі називали П’ятнадцята батарея. А що воно насправді було, хто знає.
— От бачиш, шість військових частин. На скільки населення?
— За союзу було чотирнадцять тисяч. А що?