— Ого! Це виходить по дванадцять годин на добу.
— Бувало й більше. Тепер теж буває, бо судновласник завжди хоче заощадити на екіпажі. Але це ж зовсім не та робота, що з вітрилами.
Вперше відколи залишила мамину хату, Уляна мала поруч людину, з якою могла обговорити, порадитися, навіть поскаржитися. Хоча треба зауважити, що у деяких питаннях Степан був надто жорстким у оцінках, а інколи його навіть важко було зупинити.
— А до нас сьогодні приходила завуч. Роздавала доручення, — розповідала якось Настуня шкільні новини.
— Ну і яке ж тобі дали доручення?
— Перевіряти, щоб ганчірка біля дошки була мокра. А Ярика призначили паблік рілейшеном.
— Ким? — підняв брови Степан.
— Паблік рілейшеном, — радісно повторила мала.
— І що ж це таке? — поцікавилася Уляна.
— Не знаю, — Настуня знизала плечима і тут-таки пояснила. — Вона сказала, щоб він дивився, хто погано поводиться, і потім все їй розповідав.
Уляна засміялася, а Степан насупив брови:
— Ти ба, які паскуди!
Уляна поспішила заспокоїти, бо більш за все чомусь боялася, що він особисто почне з’ясовувати шкільні стосунки:
— Наскільки я знаю Катьку, вона їм дасть такий паблік рілейшен, що мало не буде. Вона дівчина проста і вміє сказати коротко та дохідливо.
— Ні, ну справді, які паскуди, — Степан не вгавав.
— А чому Степан каже «паскуди»? — Настуня називала Степана просто на ім’я, і йому це подобалося.
— Тому що не можна вербувати дітей, за це треба ноги виривати.
— Катька вирве, не переживай.
— А що значить «вербувати»? Це від слова «верба»? — щиро поцікавилася Настуня.
Степан — син сиділого батька та мами, народженої у таборі, мав особисті причини ненавидіти стукачів, тому ця метастаза гебешних порядків поруч, біля дитини, просто вивела його з рівноваги. Він довго ходив із кутка в куток, стискуючи кулаки, і тихенько, щоб Наська не чула, крізь зуби цідив цілі каскади відбірної морської лайки. Так що Уляна лише в ліжку змогла заспокоїти розлюченого чоловіка.
Степан планував злітати до свого Сибіру та власноруч пошукати в архівах батькову справу, але відкладав поїздку на майбутнє, казав, що поки має клопіт у Києві. Що за клопіт, Уляна не розпитувала — вона взагалі намагалася не напружувати чоловіка своїми вимогами, хоча іноді в душі ворушилися підозри і неприємні емоції. Наприклад щодо квартири, затісної для трьох. Ну гаразд, влітку мала була у мами, але зараз — це ж просто неправильно, жити у такій тисняві. Тим більше, дівчинка росте, іще побачить щось не те. Щоправда, він платив за оренду зі своїх грошей і завжди забирав квитанції за комуналку, але ніколи навіть не натякнув на те, що варто щось змінити у житті. Чи то не сприймав її всерйоз? «Закрийся! — тут-таки гримала Уляна сама на себе. — Тобі мало, що він фінансує фактично всі закупи? Мало того, що взяв тебе з дочкою? А хто ти є? Королева краси? Моніка Белуччі? Ти повинна знати своє місце і дякувати за те, що маєш». Так вона розправлялася із собою, потім зітхала, дякувала за те, що має, і далі поводилася, як завжди, ні на що не претендуючи.
Так вони й жили — і не одружені, і не вільні, і не рідні, і не чужі. Щось у цьому житті мало помінятися, поза сумнівом, але що саме, коли і чому — невідомо.
Дорогою на роботу Уляна завозила Настуню до школи і там перекидалася кількома словами з Катькою або Черешенькою, які теж виконували щоденну мамчину роботу. Днями Черешенька примудрилася звихнути собі середній палець на правій руці і тепер ходила у пластиковій лангеті, показуючи всьому світові непристойний американський жест.
— Уявляєш!? Вони кажуть, що це типова травма для жінок, коли підтягують штани чи колготи.
Уявити це було проблематично.
— А ти як примудрилася?
— Як, як… Штани підтягала… як.
Уляна пирснула. Черешенька любила носити одяг меншого розміру, так вона здавалася собі стрункішою, але сідниці доводилося буквально втрамбовувати у брюки.
— Це виробнича травма. Хай чоловік платить тобі лікарняний.
— Ти жартуєш, а на дорозі всі думають, що я з них знущаюся. Бібікають, як придурки.
Черешенька водила машину з типово жіночою без-посередністю, тому не диво, що пластиковий фак викликав жваву реакцію.
— До речі, чоловік там для тебе якусь пошту отримав. Сказав, що може передати, але краще було б знайти час і подивитися разом.
— Пошту? — перепитала Уляна. — Яку? Невже Степанову справу?
— Мабуть. Я не знаю, які у тебе з моїм чоловіком амури, — вона посміхнулася, потім присіла до Світовиди. — Іди маму цьом, і будь уважною на уроках, бо вчителька на тебе скаржиться.