Вони сиділи на кухні у Катьки і чекали на Віку, яка мала привезти свого Вікінга та ще й з копіями справи Степанового батька.
Степан вперше був у Катьки — адже подруги зазвичай дбали за екологію спілкування і не допускали чоловіків до своєї, жіночої половини світу. Запланована поява на священній території одразу двох — Степана та Вікінга — свідчила про надзвичайну ситуацію. Втім, життя останнім часом перетворювалося на суцільну і безперервну надзвичайну ситуацію.
— Ну а що ти хочеш? На секретних заводах люди були залякані режимом так, що до й психушки недалеко, — Степан завдяки своєму віку найкраще орієнтувався у радянському минулому. — У одного з моїх капітанів сестра застукала чоловіка з іншою і написала донос у перший відділ, що він у ліжку розповідав державні таємниці.
— Справді? — здивувалася Уляна. — От курва!
Катька не особливо втручалася в розмову, певно, скута присутністю нової людини — адже сьогодні вона вперше на власні очі побачила, як вона казала «капітана вже не першого рангу». А може, просто хотіла уважніше придивитися до нього, щоб зробити власні висновки.
— Курва, — погодився Степан. — Але уявіть собі психологічний стан цих людей. Мій однокашник відслужив на кордоні, то потім на повному серйозі розповідав, що за ним у будь-який момент можуть прийти, бо колись як старший наряду він підписував акти про порушення кордону яким-небудь лосем чи тигром. А якщо колись з’ясується, що насправді це був не лось, а шпигун, то старшого наряду посадять на сім років. У мене така підозра, що він навіть пишався цим.
— Та ну? — Уляна останнім часом дедалі більше розуміла, що нічого не знає про країну, в якій народилася. Що там казав російський класик про імперію та провінцію біля моря? Очаків власне і був тією самою провінцією, і з нього імперія виглядала радше кумедно, ніж страшно.
— Угу, — Катька кивнула головою, немовби на підтвердження почутого, а може, й справді підтверджувала, бо за віком мала добре пам’ятати совок. — Дурдом «Сонечко».
В Уляниній пам’яті знову сплив Леон-кілер зі своїми пакетами. Як це він з ними додому приходить, куди ставить? Невже біля ліжка? — а куди ж іще, коли навіть на роботі практично не випускає з рук? Від цієї картинки її фізично пересмикнуло.
— Що з тобою? — стурбовано запитала Катька.
— Та так, уявила собі, як він вдома з цими пакетами весь час чекає на візит. Жахливо.
Дзвінок у передпокої обізвався тривожним звуком, немовби відчув загальний настрій.
— От бачите, нам уявити страшно, а людина вже скільки років отак, — з цими словами Катька пішла відкривати.
Прийшли Черешеньки — Віка, Вікінг та Світка. Компанія очевидно вже не могла вміститися на кухні, і тому для розмови перебралися до вітальні, попередньо виставивши з неї дітей та прибравши наслідки влаштованого ними «бешкет-болу». Чоловіки потисли руки, відрекомендувавшись одне одному, і зайняли стратегічні позиції біля журнального столика, а жінки пішли варити каву, тобто насправді потеревенити про своє.
— Класний дядько, — зауважила Катька, киваючи на двері до вітальні.
— Який він тобі дядько! — обурилася Уляна.
— А-а! Він же тобі дядько, якщо не помиляюся.
— Катько, у тебе язик, як бритва, як ти мінет робиш?
— З кров’ю! — хижо посміхнулася вона і дівчата задоволено зареготали. Черешенька плескала по стегну своєю лангетою з пластиковим факом.
— Ну що там? — запитала Уляна і теж кивнула на вітальню, маючи на увазі Вікінга. Вона розуміла, що той не просто так раптом знайшов час для зустрічі.
— Знову викликають на допит. Настійливо порекомендували приходити без адвоката.
— А дзуськи, — видихнула Уляна. — Це примітивне залякування. Підемо разом.
— Краще хай Віка з ним сходить, — запропонувала Катька. — У неї тепер є залізний аргумент. Точніше, пластиковий. Просто викладе на стіл, і хай гуляють.
Черешенька зітхнула:
— Ні, дівчата, це не смішно. Він переживає, щоб не підставити колег. Бо він же тільки свідком проходить.
— Нема такого свідка, з якого не хотіли би зробити підозрюваного. Подивися, оно Тимошенчиха яка вже козирна була і з Путіним хихотіла, а зараз сидить у камері.
— Ну хоч ти не лякай.
— Це не я лякаю. Оце щойно Катьці розповідала про нашого кур’єра. Його двадцять років тому так в КГБ налякали, що він і досі скрізь з речами ходить на випадок арешту.
— Що, справді?
— Справді. Тому я і пропоную, щоб я пішла з твоїм. Інакше вони його до дурки доведуть.
Черешенька зітхнула ще глибше:
— Я його переконую, а він каже, що сам.
— Тоді я з ним окремо поговорю.