— Ми, власне, і намагаємося це з’ясувати, — терпляче пояснив Вікінг.
— А! — розчаровано сказала Черешенька і замовкла.
— Добровільна втрата пам’яті, — замислено сказала Катька. І додала. — Хвороба країни.
— Швидше, покоління, — виправив Вікінг, який полюбляв точні формулювання.
— Батьки, які дурять дітей, щоб полегшити їм життя, і себе дурять, щоб не картатися зайвого, — Катьку потягло на філософію. — А потім ці діти беруть владу у країні і маємо, те, що маємо, як казав президент Кравчук.
Вікінг покивав головою на знак згоди:
— І хай би що там кажуть колеги, усе це обумовлено історично.
— А що кажуть колеги? — поцікавилася Уляна.
— Зараз модно заперечувати послідовність і тяглість історії. Колись захищали дисертації та обґрунтовували усе класовою боротьбою, а тепер, коли вона не в моді, про всяк випадок відхрещуються від будь-якої історичної тяглості. Тепер серед науковців заведено вважати, що кожне покоління народжується у вакуумі і пише своє життя з чистого аркуша.
— І в результаті до влади приходить Янукович, — підсумувала Катька.
— Точно, — кивнув Вікінг.
— Тобто виходить, що у всьому винуваті історики.
— Не тільки і не виключно, але частина провини лежить на нас, — він полюбляв точність.
— Ну вже аж ніяк не на тобі! — обурилася Черешенька.
— Ми всі колеги, робимо одну справу, і я не можу виокремлювати себе, — розвів руками Вікінг.
— Але якщо насправді історичний зв’язок між поколіннями існує, значить Януковича все-таки скинемо? — Катька дивилася крізь примружені очі, немовби вимірювала щось.
— Хто скине? — обурилася Уляна. — Ті, хто за нього голосували? Чи ті, що поїхали на заробітки в Європу і шлють сюди гроші? Чи наші затюкані інтелектуали, які бояться власної тіні? Чи наш кур’єр Леон-кілер з торбами?
— Каддафі теж думав, що навічно. І Чаушеску, — спокійно відповів Вікінг.
— Ви не порівнюйте, — Уляна почала заводитися, як завжди, коли розмова переходила на політичний терен. — Румуни вважають себе нащадками римлян, у них понти ого-го! А ми — бездержавна нація, усі свої битви програли. І взагалі нас ніколи не існувало.
— Тобто знову повертаємося до проблеми тяглості в історії, — посміхнувся Вікінг.
І лише Степан не брав участі у загальній дискусії. Бо ще і ще раз вдивлявся у незнайоме обличчя власного батька на фотографіях із табірної справи.
У профіль та анфас.
* * *
Десять кілометрів — хіба це багато для ніг, які сходили всю Україну? Для легень, які звикли дихати пороховим димом? Для серця, яке рветься до своїх, коханих, до найкращої у світі донечки Марічки, яку не бачив уже три роки, та й взагалі хіба бачив? — бо коли відвіз її до села, а сам потрапив до цієї клятої машини НКВД, вона ще тільки починала тупцяти своїми ніжками, а зараз… Мабуть, і не впізнає. Точно не впізнає. А Софія? Сонько. Сонечко. Як тільки не називав її у хвилини ніжності! Чи впізнає у завітреному червоноармійцеві Шагуті свого Святка, свого коханого? Певно, й думати боїться про нього, щоб не накликати лиха. Чотири роки з дня, коли Святослав Ліщинський залишив родину в селі у справжнього Шагути, а сам поїхав у Бережани, потрапив до арешту — хто ж це витримає?
Рівна лісова дорога стелилася під чоботи. Вже місяць без дощу, земля злежалася на камінь, і навіть військові колони, які інтенсивно просувалися на захід, не могли розтовкти ґрунт. Довгий літній вечір дихав прохолодою, вітерець приємно обвівав груди, висушуючи піт на гімнастерці. Півтори години, якщо без привалів, та й які можуть бути привали, коли ноги самі несуть вперед?
Розвідвзвод, у якому після поранення та тилового госпіталю опинився Степан Шагута, квартирував окремо від свого полку на невеличкому, зо п’ять хат, хуторі. Командир, старший лейтенант Кавязін, як і годилося розвіднику, любив самостійність і прагнув мати бійців під своїм лиш контролем — тому навіть на марші намагався триматися осторонь від основних сил, а заразом і від начальства та штабних. Розвідники в армії були особливою кастою — решта солдат вважали їх чимось на кшталт ходячих мерців і дивилися з недовірою: мовляв, що з тобою говорити, коли завтра підеш на ту сторону і не повернешся. Але що насправді було небезпечнішим — вночі скрадатися у кущах та вибалках за лінією фронту, як роблять розвідники, чи у складі стрілецького батальйону на повен зріст іти на кулемети, коли позад тебе знов-таки кулеметами підбадьорює загороджувальний загін… Степан не жалкував, що потрапив до розвідки.