— Развєдка оружиє не здає!
Запала тиша, всі завмерли на своїх місцях, під дулом автомата сержант на мить навіть втратив свій байдужий вигляд. Він скоса позирав на начальство, чекаючи наказу або дій. І врешті дочекався.
— А! — навмисне повільно, без різких рухів відкинувся на стільці лейтенант. — Оно нам надо? Пусть с оружиєм сідіт. Развєдка…
Обличчя сержанта набрало звичного дерев’яного вигляду, і він першим рушив до дверей. Озирнувшись на лейтенанта, який показово втративши цікавість до подій, дивився у віконце, Степан вийшов за поріг.
Патрульні стояли біля стіни та розкурювали самокрутки. Сержант звелів Степану: «За мной!», — і, не озираючись, пішов до стайні. Степан, звичний виконувати команди, попрямував слідом, не зовсім розуміючи, хто ж кого тепер насправді конвоює. При наближенні старшого вартовий біля стайні привідкрив одну стулку широких дверей і виструнчився поруч.
— Давай! — показав сержант рукою всередину, і Шагута зайшов, міцно стискаючи автомат. Двері із рипінням захряснулися позаду.
Присмерк тут згущався аж до сутінок, бо світло пробивалося тільки з-попід стріхи та через щілини у стінах. У приміщенні ворушилися та дихали люди, судячи зі всього, їх було чимало. Обережно, щоб ні з ким не стикнутися, Степан пройшов у найдальший кут і притулився до стінки.
Тільки зараз він почув, як калатає серце — у скронях, у руках, ногах і у грудях, що воно їх просто розривало своїми ударами. Степан спочатку стояв, сторожко вдивляючись у півтемряву, а потім сів навпочіпки, не відпускаючи настовбурченого автомата.
У голові панував повний гармидер, мозок відмовлявся розуміти те, що відбувалося, а тим більше прогнозувати щось наперед. А проте відчуття ловили кожен порух повітря, і зброя у руках сама собою ходила з боку в бік. Три роки на фронті привчили не дивуватися нічому, а тільки стерегтися незрозумілого, бо зазвичай воно призводить до найпростішого та найбанальнішого на війні результату — смерті.
Очі поволі звикали до сірого сутінкового світла і розрізняли у ньому окремі постаті.
Лісова стайня була наповнена людом у військовому одязі — не солдатами, ні, бо солдат — це той, що воює. Хіба арештантами, впольованими СМЕРШем на лісових стежках. І хоча людей було багатенько, але кожен існував окремо, кожен на своїй ділянці підлоги чи у відвойованому кутку, скоцюрблений чи випростаний, молився чи марив, розмовляв сам із собою, згадував, каявся, картав себе та інших, мимрив, приспівував, бурчав. Багато людей, а за благенькими дверима лише один смершовець, і далі — ліс.
Тут кожен був сам по собі і сам за себе. Немовби готувався звалити усі провини на сусідів — мовляв, а я що? — це все вони, я ні до чого. Чи давно сиділи тут, чи ні, було незрозуміло, та й запитатися ні в кого. Бранці сприйняли нову людину з автоматом, як щось цілком природнє, можливо, як охоронця, що мав сторожити зсередини. А може, й просто не помітили, міркуючи над своєю долею, бо опинитись у руках СМЕРШу — найгірший сон кожного військового. Сморід немитих тіл піднімався попід стріху — і це, певно, було єдиним проявом людської сутності у стайні, прилаштованій під в’язницю.
Сонце десь там у лісі сідало за обрій, занурюючи приміщення у суцільний морок. Сірі постаті у пілотках, подекуди й у кашкетах, покашлювання, вовтузіння, бурмотіння цілковито наповнювали простір.
Розвідник Шагута, принишклий у кутку з автоматом, був тут зовсім чужим, немовби причаївшись біля німецької траншеї, спостерігав за побутом окопної зміни, вичікуючи можливості взяти «язика». І тільки стукіт серця видавав у ньому живу, споріднену з іншими істоту.
Один з арештантів підійшов до дверей і почав проситися до вітру. Знадвору відповіли матом, і бідолаха мусив відійти у куток, щоб справити потребу. Люди поруч незадоволено забурчали та стали відсуватися. Хтось застогнав.
Степана не полишало враження, що все це не насправді, що поруч не люди, а якесь живе тісто, без волі і сенсу, і що саме таке роз’єднання і робить усіх суцільною сірою масою, бо з’єднавшись бодай утрьох, бранці з легкістю висадили б двері та роззброїли вартового. Однак щось заважало їм — чи віра у те, що все це помилка і завтра «начальство розбереться», чи то одвічна селянська покірливість, а чи релігійна впевненість у волі Божій — хоча звідки у комуністичній країні така впевненість? Але щось незрозуміле тут безсумнівно було.
Штрафбат — це мінімум, який чекав на дезертира. А дезертирами тут були усі, хто не був диверсантом чи шпигуном. Штрафбат — це право кров’ю викупити свою провину, це смерть у розстрочку, неминуча й лиха. Це розвідки боєм, лобові атаки, мінні поля, танки, прийняті на груди, як ковток горілки, це командири, які стріляють у голову за найменшу провину, це право загризти тих, хто поруч, заради марного сподівання на порятунок, це право бути покійником ще до смерті. Про штрафбат багато що розповідали.