Підвівся й Степан, але він залишився стояти у своєму кутку, притискаючись спиною, а точніше, мішком, який висів на ній, до чорних дошок.
Сержант матом підганяв тих, хто барився, проте голос його звучав буденно, без люті чи агресії. Степан, якого колись, на самому початку шокувала була лексика червоних командирів, за довгі роки призвичаївся до неї, і хоч сам не засвоїв, але вмів за інтонацією розрізнити — коли одні й ті самі слова звучать як погроза, коли як обурення, а коли навіть як заохочення. Зараз це були просто розпорядження і ще одне засвідчення факту, що начальством тут є він, сержант СМЕРШу, а решта цілком залежать від його волі.
Вигнавши зі стайні останнього арештанта, сержант кинув поглядом по приміщенню, причому очі його ані на мить не зупинилися на Степанові, який продовжував міцно стискати готовий до пострілу ППС. Сержант просто проігнорував його — він навіть не змінився в обличчі. Ковзнув, неначе побачив чергову дошку, переконався, що стайня порожня, потім розвернувся через ліве плече і вийшов назовні, не причинивши за собою дверей.
За мить лише курява танцювала у променях, які пробивалися через щілини у стіні. Знадвору тупотіли ноги, чулися голоси.
— Справа по двоє на оправку бєгом марш!
— Куда ти, сука, стань в строй!
Це тривало довгенько, аж поки нарешті пролунала команда:
— Шагом марш!
І землею затупотіли десятки ніг. Лише тоді Шагута відліпився від стіни та обережно пішов вперед. Для початку сторожко визирнув крізь дірку від сучка — на дворі нікого не було, колона арештантів під конвоєм кількох смершівців виходила з галявини до лісу.
Степан якийсь час спостерігав за ними, потім повільно визирнув з дверей, аби переконатися, що на галявині нікого не залишилося, і тоді стрімко, буквально не відчуваючи під собою ніг, побіг назад до хутора, де чекав розвідвзвод та старший лейтенант, що відпустив його тільки до ранку — інакше це вже буде правдивим дезертирством. Побіг рівно у протилежному від Софійки з Марічкою напрямку.
Тепер він уникав підступних стежин і рухався лісом навпростець — ще раз трапити у лапи СМЕРШу аж ніяк не входило у його плани. Ще з дитинства Степан непогано орієнтувався у лісі, а тому не боявся заблукати, тим більше, що до мети було аж ніяк не більше трьох кілометрів. Він дослухався до кожного звуку, і вчасно пірнув у чагарник, щоб розминутися із групою військових, що рухалися назустріч швидким маршем зі зброєю у бойовому положенні.
Врешті, діставшись хутора, Степан поспішив до хати, де квартирував лейтенант, і лише там, на порозі, зупинився, щоб віддихатися, розправити гімнастерку та перевірити пілотку, бо мала сидіти точно на два пальці від брови. Перед начальственні очі завжди треба з’являтися у повному порядку. Тим більш після такої небезпечної пригоди.
В душі хлопця усе перемішалося — змарнований шанс на побачення з рідними та чудесне, інакше не назвеш, звільнення. Але час заглиблюватися у власні переживання ще не настав. Тому віддихався, постукав твердо у двері і, не чекаючи на відповідь, зайшов досередини.
У світлиці було порожньо. Степан вже зробив кілька кроків вперед, сподіваючись знайти начальство у сусідній кімнаті, коли раптом усвідомив, що не бачить жодних ознак присутності військових — ані польової командирської сумки, ані наплічників, ані плаща чи кашкета — нічогісінько.
«Певно, до полку викликали», — подумав хлопець і, вийшовши на ґанок, роззирнувся. Навкруги було незвично тихо — не чулося голосів, не відчувалося звичайної ранкової метушні — оправки, обмивань чи перекурів.
Що за історія? Стривожений Степан побіг до хати, де квартирувало його відділення.
Півтори сотні метрів, що відокремлювали хати одну від одної далися хлопцю чи не важче за весь зворотній шлях. І найгірші очікування таки справдилися — ані на дворі, ані у помешканні солдатів не було. Натомість біля печі поралася господиня — середнього віку галичанка, що за місцевим звичаєм із недовірою поглядала на військових квартирантів.
— Доброго ранку, пані!
— Слава Йсу! — відгукнулася ґаздиня. — Пан жовнір полишили щось, що повернулися?
— Повернувся? — Степан трохи розгубився. — Я не повернувся… Тобто повернувся… Тобто, я перепрошую, а чи не підкажете, де ділися мої колеги? Я прийшов, а їх нема нікого.
Жінка витерла руки ганчіркою.
— Вдосвіта приїхала машина і гет усіх забрала.
— Куди забрала? — вже зовсім безпорадно запитав хлопець.
— Мені то, перепрошую пана, не відомо. Казали сь наче на операцію.
З вогню та у полум’я — подумалося Степанові. Вирватися з пазурів смершівців і таки відстати від взводу.